Справа, навіть, не у синові, хоч він у мене єдиний, я не можу собі пояснити, але певна, що я чиню правильно.
Тим більше, що я Сашкові в очі сказала, що думаю про нього, сказала, що Людмила не заслужила такого, в свої п’ятдесят два роки залишитися одною.
Пригадую, як вперше її побачила, таку юну, сповнену надій, схвильовану. Я подумала, що такою б хотіла бачити свою доньку і прийняла її в нашу родину.
Діти жили і працювали, збирали на власне житло, кожен був зайнятий роботою, що я навіть приходила і їм щось готувала їсти, бо вони приходили пізно. Мені було не важко, адже я працювала на пів ставки і мала купу часу.
Мріяла, що ще й допомагатиму їм з дітьми. Але не судилося.
Вони спочатку відкладали, а потім вже кинулися за допомогою, але все було ніяк. Знаєте, якби я особисто не була поруч з Людмилою у всіх її спробах, то я б може щось і буркотіла. Але, бачачи скільки вона перенесла аби мати хоч малюсінький шанс, то я б мала перед Богом великий гріх.
Я сказала синові, що вона заради їхньої родини стільки витерпіла, що я відречуся від нього, як він її покине.
Син сприйняв все буквально.
Отак ми жили всі, наче й змирилися, але відчували, що доля до нас всіх несправедлива. Я пропонувала Люді взяти дитину, але вона сказала, що не може.
– Не можу я, певно, в мені вже нема нічого від материнства.
Зате вона мала двох котів, дуже за ними дбала, на виставки возила, якісь там призи ще займали. Як я приходила до них у гості, то тільки й мови було, де вони були та що бачили, фото показувала і аж вся світилася.
А я думала, що якою б прекрасною матір’ю вона була, але.
Саша наче й ніколи не думав про дітей, жив собі, обожнюваний жінкою і мною, наш центр всесвіту.
Аж тут новина – в Саші є дитина на стороні!
Людмила була сама не своя, я не знала, що й робити, а Саша каже:
– Я не планую йти від тебе, Людо, мене все влаштовує.
Коли я його почала питати, як же дитина, то він так само мені переказав свої слова – його все влаштовує.
І ось тут я й повелася негідно по відношенню до Людмили, але я не могла вчинити інакше.
– Твоя дитина тебе не влаштовує? Кого я виховала? Твоя дитина росте без твого прізвища? Мій онук хто? Ти, сину, хто, скажи мені, після цього?
Найперше я побачилася з тією жінкою і дитиною, коли побачила того хлопчика, то мало не розплакалася – викапаний Сашко і як таку дитину можна не назвати своєю?
Тести все підтвердили і я сказала, що хочу бачити онука, хочу про нього піклуватися і хочу бути в його житті.
Для цього мені прийшлося піти на зближення з його матір’ю, Оленою. Приймати її в себе, переконувати, що я хочу бути бабусею, допомагати чи грошима, чи сидіти з ним.
Вони самі жили в селі і я сказала, що вони можуть переїхати до мене жити. У мене трикімнатна квартира, в якій я сама. Олена радо погодилася і я дуже шкодую, що не знала Петрика раніше. Скільки часу я втратила! Він чудовий син і я певна, що таке у нього від матері чи від родичів.
Людмила не говорить зі мною, каже що я дарма так вчинила, що я стала на бік суперниці.
– Я вам була доброю невісткою скільки років, вважала вас мамою. А тут прийшла та хитруля, вкрала у мене чоловіка, з обману привела дитя і тепер вона у вашій квартирі. Чому ви так зі мною чините?
– Пробач, доню, я не можу інакше.
Як мені все їм пояснити, як сказати, що я заради онука готова гори звернути? Я хочу компенсувати йому те, що батько для нього нічого робити не хоче, що мені не дає то спокою?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
