Я була заміжня вісімнадцять років. Мого чоловіка не стало і я залишилась одна з двома дітьми. Робота у мене хороша, квартира у нас була своя, тож я справляюсь. Та й донечки мене лиш радують.
Але є у моїй історії одне але: свекруха. Вже й не скажу чи колишня, чи як це зветься, але ця жінка мене ні на секунду не полишає. Син у неї був один і десь через пів року після того, як не стало чоловіка, вона зрозуміла, що залишилась геть одна. Ну і до кого їй піти? Ну так! До мене.
І все б було добре, аби не її дивний спосіб піклування про нас трьох. Вона контролює кожну витрачену мною копійчину:
— Ти одна, живете небагато. Немає на кого тобі надіятись. Відкладай копієчки. Економ на всьому, аби була подушка безпеки, бо ти ж одна з дітьми.
У неї це як мантра якась. Повторює мені це ледь не щодня і щогодини. А якщо я щось собі купую, то мушу ту річ нову кудись ховати, бо ж зі свекрухою незрозуміло, що станеться. Коли я шафу нову купила, то родичку просто вивезли з квартири на швидкій:
— Нащо? У тебе ж є куди речі складати? Краще б відклала. Про що ти думаєш узагалі? Тобі ще дівчаток учити, а ти шафи купуєш.
Про те, що ми з дітьми їдемо за кордон на відпочинок, я до останнього мовчала. Щиро вірила у те, що вона не дізнається. Сказала, що до друзів у село поїдемо. Але ж сусідка, уже коли ми були в Туреччині, таки проговорилась, запитавши чи подобається нам на курорті. Я й повертатись не хотіла, бо прекрасно розуміла, що саме почую.
Кожна нова сукня, або взуття для дітей і мене це – тирада і моралізування. Сама вона ще працює і судячи з усього відкладає ледь не всю свою зарплатню. У неї в домі можна фільм про життя за радянської влади знімати. Щоб ви собі розуміли, вони як зайшли у квартиру, яку від заводу отримали, так і живуть. Якщо щось уже геть відпадає, ото замінить. А так – житло аскета.
Я розумію, що вона одинока і можливо, втрата сина вплинула на неї так, але вже від одного її голосу вити готова. Я не хочу жити і готуватись до неприємностей увесь час.
Розумію і усвідомлюю, що я одна, але не можу усе своє життя відкладати на “чорний день”. Я довго думала і все ж вирішила припинити будь-яке спілкування з цією жінкою. Доньок спитала, чи хочуть вони щоб вона була присутня у їхньому житті, але вони обидві руками замахали. Бабуся їх постійно вчить економити. Ні про що інше у них з нею мови немає.
Не знаю, можливо я про це пошкодую згодом. Але зараз я вважаю, що прийняла єдино вірне рішення. Чи не так?
Роксана Л.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
