fbpx

Я час від часу виглядала у вікно. Для мене в той вечір було б величезною радістю не побачити його постать у вечірніх сутінках, та він усе чекав, надіючись, що я вийду

Нам із подругою та однокурсницею Юлею пощастило потрапити на педагогічну практику в дитячий садок у рідне місто. Там всі про всіх все знають, але нас спочатку не прийняли за місцевих, видно, за роки навчання ми трішки підросли та змінилися.

Навпроти дитсадка був гарний кінотеатр. Тож ми не пропускали жодної прем’єри. В роки нашої молодості телебачення було засобом пропаганди, а не перегляду фільмів. Артисти зрідка навідувалися в РБК, тож кінотеатр був основним місцем дозвілля в будні.

Якось під час одного походу в кіно з нами захотіли познайомитися хлопці, яких ми чудово пам’ятали зі школи. Вони не впізнали в молодих виховательках із модними зачісками колишніх школярок, які бігали з ними одними коридорами. Це нас дуже розсмішило. Богдан і Денис зніяковіли, подумавши, що ми з них насміхаємося. Переморгнувшись зі мною, Юля назвалася Олею, а я – її іменем. У нас спонтанно виникла ідея розігрувати хлопців.

Після кіносеансу юнаки пригостили нас морозивом і напросилися провести додому. Ми погодилися і продовжували грати кіна, мовляв, що маємо екстрасенсорні здібності та можемо сказати щось про минуле парубків, словом, добряче заінтригували залицяльників.

Вони вже визначилися, хто з них чий кавалер. Бодя легенько взяв мене за лікоть і продовжував називати Юлею, Ден також притримував подругу, щоб йти на кілька кроків позаду нас і домовлятися про побачення. Так ми підішли до нашого будинку. Я жила в першому під’їзді, Юля – в четвертому, але хлопцям сказали, що ми обидві винаймаємо помешкання, і назвали номер квартири, де живе самотня бабуся. На прощання домовилися про побачення, сказали хлопцям, де проходимо практику, але приходити туди їм не дозволяли.

Коли кавалери зникли за рогом будинку(а жили вони на початку нашої вулиці), ми з Юлею, насміявшись досхочу над своїм розіграшем, розійшлися по домівках. Щоправда, подруга сказала, що їй жаль Богданчика, бо він – круглий сирота з села і з дитинства живе в тітки. Я про це зовсім забула, але, з другого боку, навіщо жаліти здорового 20-річного юнака? Ми обидві не сприймали це «знайомство» за серйозні стосунки в перспективі, потайки мріяли про доросліших хлопців, що відслужили у війську, мали роботу й дозволяли б собі запрошувати нас у ресторани, дарувати квіти й дорогі цукерки, а не визбирувати дріб’язок із кишень на морозиво.

На роботі під час прогулянки з вихованцями ми з подругою порадилися на побачення з хлопцями не йти, мовляв, навіщо морочити парубкам голови, вони покрутяться на призначеному місці з півгодини та й махнуть рукою. Але хлопці так не думали. Покружлявши з годинку навколо міської ратуші, вони прийшли до «нашої» квартири. Самотня бабуся, не відчиняючи дверей, сказала їм, що ніякі дівчата на квартирі в неї не живуть. Ера мобільних телефонів ще тоді не наступила, тож хлопці були прикро вражені й розчаровані, а дізнатися причину не могли.

Наступного дня Богдан сам прийшов під дитсадок і питав інших виховательок про Юлю, тобто про мене, бо я так йому назвалася. У той день я була на семінарі, а Юля забула, що ми помінялися іменами, й вийшла до нього. Коли все з’ясувалося, Богдан після роботи проводив подругу додому й розказував їй, як він у мене закохався, що цілу ніч не міг заснути, що йому здалося, ніби знає мене все життя. Юля у відповідь розсміялася, підтримувати інтригу вже було нецікаво: «Бодю, то й не дивно, ми тебе з Деном теж усе життя знаємо, бо навчалися з вами в першій школі, і закінчили на рік пізніше».

Юля думала, що це «відкриття» розчарує Богдана. Здавна відомо, що хлопців із сіл і маленьких містечок більше цікавлять нетутешні панянки. «Ще ні одна молоденька фельдшерка, вчителька чи бібліотекарка, що працювала в селі за направленням, не залишилась незаміжньою, всіх аж бігом парубки розхапали, чим, ох, як місцевих дівчат засмутили», – розповідала нам Юлина бабуся. Однак у Боді очі загорілися, коли дізнався, що я – його землячка. Він сказав, що скоро отримає повістку і хоче, щоб кохана чекала його з війська.

Ввечері Юля не витримала й прибігла до мене розказати все про закоханість Богдана. Подруга надіялась, що це мені буде дуже приємно. Однак я аж оторопіла від почутого: «Ти диви, який він швидкий». Я геть не була готова до серйозних стосунків. І слухати не хотіла про друге побачення, яке обов’язково мало відбутися, та врешті погодилася, щоб не засмучувати подругу, котра аж занадто перейнялася почуттями Богдана. Як на свої вісімнадцять я мала ще дитячий розум і недалеко відійшла від моїх вихованок, що ляльками бавилися.

У п’ятницю ввечері наша четвірка зустрілася на «стометрівці». Денис і Юля прийшли за компанію, щоб підтримати нас. Ніякої іскри закоханості між ними не виникло. Залишивши нас наодинці, вони розмовляли про те, яка в мене весела вдача, та який Богдан серйозний хлопець, як ми підходимо один одному, яка з нас буде ідеальна пара, як ми доповнюємо одне одного.

Богдана стріла Амура зачепила серйозно. Він зразу ж пішов у наступ з пафосними словами кохання з першого погляду, страждання без сну та їжі, що не прийшла на перше побачення, чекання і безмежного щастя, що знову мене бачить. Я була ошелешена. Невже двоє молодих людей не можуть просто спокійно порозмовляти про музику, кіно, улюблених акторів, знайти спільні інтереси? Яке кохання? Відколи? Яке страждання? Від чого?

Мене то розпирало від сміху, і я ледве стрималася, щоб не розсміятися, то клекотіло від роздратування, що він притворяється, і хотілося крикнути: «Та припини вже брехати!» Була мить, коли я засумнівалася в його щирості, тому ледь опанувавши себе, спокійним голосом тихо сказала: «Вибач, люблю іншого». Навіть при вуличному освітленні мені здалося, що він зблід. Бачить Бог: я не хотіла завдати йому душевного болю.

Після недовгої паузи знову понеслося: чому погодилася на перше побачення, чому не прийшла, чому Юля нічого не сказала, що в мене є хлопець… «Посварилася з ним, на днях помирилися», – преспокійно відповідаю, надіючись, що вгамується нарешті. Та де там! Почався просто приступ ревнощів: ага, то не на семінар, а до нього їхала миритися.

Я повернулася на 180 градусів і спокійною ходою пішла додому. Він хвильку постояв, почав кликати, наздоганяти. Я твердо мовила: «Не смій!» і кивнула на міліцейську машину неподалік.

На цьому мої пригоди не закінчилися. Богдан прийшов до нас на роботу запросити мене та Юлю на проводи. Я відповіла, що не прийду. Юля ж кивнула Боді, мовляв, хай він доручить цю справу їй. Вже всі працівники дитсадка були в курсі, що той гарний хлопець мене любить, то як же я смію відмовлятися прийти на проводи, та я ж – його дівчина, а служба у війську така нелегка, то хай знає, що хтось його, крім тітки, чекає, а корона мені з голови не впаде, якщо я вдам, що він також подобається мені. Та я була невблаганна.

Настав день проводів. Юля прикупила два подарунки і ще надіялася вмовити мене піти. Подруга прийшла до мене додому така вся святкова, так гарно вбрана й розфарбована. Батьки поцікавилися, куди це ми намірилися йти. Юля їм усе виклала. Тоді вже й мама стала вмовляти мене піти, мовляв, вона знає тітку та її племінника, гарний хлопець, до того ж я не сама піду, а з Юлею. Та не на ту натрапили! Тато поки що мовчав. Я надіялася, що він на моєму боці.

Здавалося, цей вечір не закінчиться ніколи, настільки всі мене дістали. Коли Юля зрозуміла, що даремно гає час, випалила мені у вічі, що більше ми з нею не подруги, що я безсердечна, що Бог мене покарає за хлопця-сироту. Подруга пішла додому, але з-під балкону я почула її голос, але не зразу розібрала її слова: «Богдан тебе чекає». Коли виглянула, побачила Богдана, що сидів на лавці напроти мого вікна. Тоді вже й тато запитав: «Що ж трапилося, доню? Не вірю, що ти така черстава. Чому б тобі не піти?» І я слово в слово передала батькові нашу останню розмову. «Справді, він якийсь дивний», – сказав тато і обійняв мене за плечі.

Я час від часу виглядала у вікно. Для мене в той вечір було б величезною радістю не побачити його постать у вечірніх сутінках, та він усе чекав, надіючись, що я вийду. Через дві години Богдана розшукав Денис і вони вдвох рушили до квартири тітки, де вже зібралися друзі призовника. Я змогла зі спокійною душею піти спати, совість мене не мучила. На роботі Юля зі мною не розмовляла, інші працівники холодно віталися і відвертали голови.

Через місяць на мою домашню адресу прийшов лист. Я не зразу прочитала, так як була вже на навчанні, потім не хотіла відкривати конверт, нарешті змусила себе й не здивувалася від змісту: люблю-кохаю, страждаю, чекаю, ти – моє щастя, ти – моя радість… Я не поскупилася на компліменти, який він гарний хлопець, яку чудову дівчину ще зустріне, який буде з нею щасливий, словом, набажала і напророчила, як виявилося згодом.

Після армії Богдан одружився з вродливою дівчиною, в них народилися син і донька, живуть у любові. На мою долю випало дуже мало прожити зі своїм чоловіком, характер у нього був нестерпний. Та якби мені довелося ще раз вибирати між красенем Богданом і моїм чоловіком зі звичайною зовнішністю, який не вмів говорити красиві слова, я б нізащо в світі не обрала Богдана. Не раз задумуюся, чому його врода й красиві слова були такі відразливі для мене, а для його дружини, напевне, – найприємніші в світі.

You cannot copy content of this page