Отже, був черговий день, коли діти зривали з хати дах, я вже до такого звикла, тому мало реагую, бо заспокоїти це неможливо. Так, я з тих мам, які прикидаються мертвими, коли не можуть заспокоїти дітей і, щоб поберегти свої нерви, даю їм перебушувати.
І ось телефонний дзвінок. Я беру трубку і номери, наче мого чоловіка, але я не зауважила чи висвітилося його ім’я.
– Алло, – кажу.
– Алло, – тихе з того боку.
– Саша, ти чого шепочеш?, – не розчула я.
Далі чоловік знову щось шепоче. Я розрізняю лише слово «допоможи».
– Ти перестанеш шепотіти чи ні?, – вже злюся я , бо низьким голосом у нашій родині ніхто не грішить, дивіться оповідь вище.
За четвертим чи п’ятим разом перепитування аферюзі уривається терпець і він своїм голосом каже:
– Ти можеш піти в іншу кімнату, де діти не так верещатимуть?
Це мене насторожило, бо ми в однокімнатній квартирі і куди я вийду? До того ж голос. Це був тембр не мого чоловіка, тобто шепіт ще туди-сюди, але голос не мого чоловіка.
Я тоді вибила і передзвонила до свого чоловіка з претензіями, чого це він мені телефонує.
Звичайно, чоловік сказав. Що він не дзвонив, у нього все добре.
І аж тоді до мене дійшло, що я мало не стала об’єктом шахрайства, бо якби мої діти не були такими голосними, я б повірила, що чоловік шепоче, бо він в поліції чи ще щось.
Фото Ярослава Романюка