fbpx

Я часто жаліюся, що мої двоє діток, то такий гам, що неможливо витримати. Але ці галасливі діти одного разу врятували мене від аферюг

Отже, був черговий день, коли діти зривали з хати дах, я вже до такого звикла, тому мало реагую, бо заспокоїти це неможливо. Так, я з тих мам, які прикидаються мертвими, коли не можуть заспокоїти дітей і, щоб поберегти свої нерви, даю їм перебушувати.

І ось телефонний дзвінок. Я беру трубку і номери, наче мого чоловіка, але я не зауважила чи висвітилося його ім’я.

– Алло, – кажу.

– Алло, – тихе з того боку.

– Саша, ти чого шепочеш?, – не розчула я.

Далі чоловік знову щось шепоче. Я розрізняю лише слово «допоможи».

– Ти перестанеш шепотіти чи ні?, – вже злюся я , бо низьким голосом у нашій родині ніхто не грішить, дивіться оповідь вище.

За четвертим чи п’ятим разом перепитування аферюзі уривається терпець і він своїм голосом каже:

– Ти можеш піти в іншу кімнату, де діти не так верещатимуть?

Це мене насторожило, бо ми в однокімнатній квартирі і куди я вийду? До того ж голос. Це був тембр не мого чоловіка, тобто шепіт ще туди-сюди, але голос не мого чоловіка.

Я тоді вибила і передзвонила до свого чоловіка з претензіями, чого це він мені телефонує.

Звичайно, чоловік сказав. Що він не дзвонив, у нього все добре.

І аж тоді до мене дійшло, що я мало не стала об’єктом шахрайства, бо якби мої діти не були такими голосними, я б повірила, що чоловік шепоче, бо він в поліції чи ще щось.

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page