Я не вмішувалася в її справи, я виховувала її дітей, піклувалася про побут, то я була певна, що донька, заради якої я це все й робила, оцінить мене. Але, те, що я почула було просто за межею мого розуміння.
Я не вмішуюся в чужі стосунки, ні в стосунки подруг, ні рідної доньки, ні знайомих, адже сама не мала доброго чоловіка, то яке я маю право вчити інших, як їм жити?
Кожна жінка живе заради чогось, хтось заради чоловіка, хтось заради дітей, хтось заради себе. Різне буває. Я от жила заради дитини, бо не мала куди дітися, а в чоловіка була квартира.
Сама я з багатодітної родини, ледве дочекалася, коли пішла вчитися у місто, а своє ліжко в гуртожитку для мене було, мов цілий палац. Коли після трьох років треба було або вертатися, або шукати кавалера і виходити заміж, то я вибрала друге.
Особливої любові до чоловіка не мала думала, що як нема до дев’ятнадцяти почуттів, то вже й ніколи не з’являться, тому раз мене заміж беруть, то чудово.
А заміж я йшла, бо добре бачила. Куди приводить кохання, коли наче ходить хлопець до дівчини, а потім женитися не хоче і вона в подолку несе матері та батькові.
А в мене так не було, тому я буле певна, що раз мене заміж беруть, то все далі буде просто чудово.
Спочатку так і було, чоловік заробляв, нам дали квартиру, у нас донька з’явилася. Але далі в чоловіка з’явилися компанії та шабашки і все моє спокійне життя пішло коту під хвіст.
Чоловік часто казав, що я живу в його квартирі, тому маю все мовчки сприймати і робити вигляд, що нічого не сталося. І отак я заради доньки все те й терпіла, вона була моєю радістю і втіхою.
В такій атмосфері я прожила ще тридцять років, з часом чоловік перестав вже бути таким горластим, тому я навіть казала подрузі, що мені на пенсії буде добре з ним жити, що все Бог навернув на краще.
Але далі його не стало і я залишилася сама.
А потім донька переїхала до мене зі своїм чоловіком, бо вона чекала на первістка і вирішили вони економити.
Я зраділа, адже місце було, а від згадки про онука у мене тепліло в серці.
Я Давида з рук не спускала, такий він мені був милий і любий. Все я встигала, навіть інколи себе порівнювала з донькою і розуміла, що я роблю для онука набагато більше, ніж рідна мати. Я й на роботу встигала, далі в магазин, далі приготувати вечерю і з онуком погратися, щоб донька відпочила.
Все мені було легко, я наче другу молодість відчула.
Поява другої онучки теж мене втішила і я так само про неї піклувалася.
Я й не помітила, як діти переїхали до моєї кімнати, бо зятеві вони заважають висиплятися.
– Дочко, – сказала я, наче от щойно прозріла,- а куди він хоче виспатися, коли який місяць вдома сидить?
– Мамо, що ви починаєте? Він шукає роботу!
А я вам кажу, наче від сну прокинулася, бо як зятя зранку лишаю вдома. То так само застаю, тільки при тому холодильник порожніє.
Минуло пів року, а зять тільки те й робить, що доньці розповідає, як його, такого професіонала, ніде на роботу не беруть, а як беруть, то або вимоги зависокі, або зарплата замала.
Але я стала помічати, що мені не вистачає грошей аби прогодувати всіх, донька просить їй грошей позичити, а я кажу, що на комуналку не вистачить.
– Та раз не заплатиш, нічого ж не станеться, а мені треба дітям купити в школу дещо.
– Ні, я не буду пропускати платежі. Проси чоловіка, щоб заробив.
– Чого ви знову починаєте? Женя й так себе незручно почуває, каже, що ви дивитеся як він їсть, а йому здається, що ви йому ложки рахуєте!
– Те, що він не може на роботу влаштуватися, то не я за це відповідаю. А їсти всі хочуть смачненьке.
І на цю суперечку зять надходить.
Раз про мене тут такої думки, то я звідси йду, – каже і йде геть, а донька моя на ньому мало не висне.
Почали вони між собою гомоніти, а далі вона до мене:
– Мамо, їдьте до вашої сестри в село, а ми тут будемо спокійно жити, ви надто багато створюєте напруження, а так всім буде краще.
– Я маю піти? Я, яка тебе і твоїх дітей годує, а цього ти плануєш біля себе залишити?
– А що ви хочете аби я з дітьми пішла? То я піду!
– Ти вибирай і будеш за свої дії відповідати, а з мене досить.
На наступний день я прийшла з роботи в порожню квартиру. Не було не лише людей, але й речей і багато чого з техніки, одягу і посуду.
Але я ще ніколи не відчувала такої полегкості на душі, такого відчуття спокою, тому чи не вперше за стільки років щасливо засміялася.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
