Це був вівторок, і я сиділа на підлозі у ванній кімнаті, притулившись спиною до холодної плитки. Переді мною лежала смужка пластику з двома чіткими, недвозначними лініями. Дві смужки. Я, студентка другого курсу, яка готувалася до сесії, тепер тримала в руках доказ того, що моє життя зміниться назавжди.
Сльози текли, заважаючи мені дихати. Я схопила телефон і тремтячими пальцями набрала повідомлення своєму хлопцеві, Дмитрові. Коротко, без прикрас, я описала ситуацію і додала фото.
«Дмитре, я в повному розпачі. Дві смужки. Я не знаю, що робити».
Я чекала. П’ять хвилин. Вони здавалися мені п’ятьма століттями. Екран його повідомлення залишався сірим, прочитаним не було. У моїй голові, мов у калейдоскопі, промайнули всі сюжети з романтичних фільмів і серіалів, де чоловіки, дізнавшись про таку новину, зникали, змінювали номери, випаровувалися, як дим. Я почала панікувати.
Я відправила повідомлення в інший месенджер, потім у третій. Жодного руху.
Я набрала його номер. Перший дзвінок — скинуто. Другий — скинуто. Третій дзвінок — він просто не взяв слухавку.
Я затулила обличчя руками і голосно схлипнула, дозволяючи відчаю повністю мене поглинути.
Раптом телефон задзвонив. Це був Дмитро. Я не одразу змогла відповісти, мій голос застряг у горлі.
— Алло, — ледь чутно прошепотіла я.
— Люба, ти молодець! — його голос звучав гучно, впевнено, і в ньому не було ані краплі збентеження, лише чистий, дзвінкий захват.
Я не могла повірити своїм вухам.
— Що ти кажеш? — я знову почала плакати, але вже від шоку.
— Я кажу: ти неймовірна! Я навіть не розраховував, що у нас з тобою так швидко з’явиться можливість стати батьками. Ти знаєш, я був на важливому засіданні, не міг навіть поглянути на екран. А тут дивлюся — купа повідомлень, дві смужки. Ти надіслала мені це усюди, де тільки можна! — він засміявся, і цей сміх був таким щирим, що моє власне схлипування притихло.
Ключовим для мене було почути ті слова: «у нас з тобою». Це був сигнал, що він не відмежовується, що ми разом у цій ситуації.
— Я сподіваюся, ти плачеш від великої, великої радості, Катерино? — продовжив він, його тон став м’якшим, але рішучим. — Якщо ні — негайно переключайся, тобі категорично не можна нервувати! Це найважливіше зараз. Я вже їду.
— Дмитре, але.
— Ніяких “але”! — перервав він мене, не дозволяючи потонути в сумнівах. — Зараз я їду за двома великими, розкішними букетами. А ввечері ми їдемо до твоїх батьків. Я буду просити руки найкращої жінки на світі, першої красуні, яку я так довго чекав. Красуня не проти?
Я не змогла відповісти. Я знову розплакалася, але тепер це був водоспад позитивних, теплих емоцій, що змивав увесь страх і паніку.
— Ні не проти, — насилу видавила я крізь сльози, відчуваючи, що знайшла опору у найважливіший момент свого життя.
Я зрозуміла тоді одну просту істину: зі справжнім чоловіком у житті все просто.
Мене звати Катерина, і мені тоді було лише дев’ятнадцять. Я навчалася в інституті, мріяла про кар’єру, подорожі, і, можливо, колись, у далекому майбутньому, про тихе сімейне життя. Я була звичайною студенткою, захопленою конспектами, лекціями та друзями.
Дмитро був старший за мене на кілька років і вже працював у перспективній сфері. Ми познайомилися на студентській вечірці, і його увага одразу виділила його з-поміж інших моїх шанувальників.
Він не просто говорив компліменти; він слухав. Він запам’ятовував деталі про мої захоплення, про мої страхи, про мої плани.
Наші стосунки розвивалися швидко, але були сповнені романтики та глибокого взаєморозуміння. Він був надійним, рішучим і завжди знав, як мене підтримати.
— Катю, ти не повинна хвилюватися через ту складну екзаменаційну роботу, — казав він мені, коли я сиділа над книжками, — ти надзвичайно розумна. Ти зробиш усе ідеально. Я вірю в тебе.
Ми говорили про майбутнє, про спільні подорожі, про те, як колись збудуємо свій дім. Але про дітей ми говорили як про щось дуже віддалене, як про прекрасну ілюзію, яка стане реальністю років через десять.
Я пам’ятаю, як ми сиділи ввечері на даху, дивлячись на вогні міста.
— Я хочу мати з тобою родину, Катю, — сказав він тоді, міцно тримаючи мою руку, — велику, гучну родину. Але давай спочатку ти закінчиш навчання, станеш на ноги.
— Згодна, — відповіла я, мрійно притулившись до його плеча. — Спочатку кар’єра, а потім вже сімейні клопоти.
Ніхто з нас не планував, що доля втрутиться у наші “ідеальні” розклади на другому курсі мого навчання. Я завжди була дуже відповідальною, і думка про те, що щось пішло не так, як ми планували, викликала в мені відчуття цілковитої безпорадності.
Після нашої розмови, що сталася того вівторка, я сиділа на ліжку, не рухаючись. Через пів години до моїх дверей подзвонили. На порозі стояв Дмитро. Він тримав два величезні, фантастичні букети: один із моїх улюблених світлих троянд, інший, не менш розкішний, для моєї мами.
— Ти все ще плачеш? — він обережно обійняв мене, ніби я була кришталевою. — Катю, ти повинна посміхнутися. Послухай мене. Це не катастрофа. Це подарунок. Це наш із тобою найкращий спільний проєкт.
Він провів мене на кухню, заварив мені чай і сів поруч.
— Я хочу пояснити, чому я не брав слухавку, — сказав він, дивлячись мені у вічі. — У мене була нарада, на якій обговорювалася дуже важлива комерційна пропозиція, що стосувалася наших фінансових вкладень. Я не міг ні на секунду відволіктися, щоб не втратити дуже вигідну можливість. Я бачив, як екран світиться від твоїх повідомлень, і думав: “Щось трапилося, але я зараз маю закінчити це, щоб мати стабільність і забезпечити нам майбутнє”.
Він узяв мою руку.
— А коли я вийшов і побачив фото, я одразу зрозумів. І я одразу зрозумів іще одне: плани змінюються. Це не кінець навчання, це його перенесення. Це не кінець кар’єри, це її пауза. Але це початок нашого життя. І я хочу, щоб це життя почалося офіційно.
— Дмитре, але мої батьки, — я знову почала хвилюватися. — Вони ж будуть шоковані. Я ще студентка!
— Я не питаю дозволу, — м’яко перервав він мене, — я прошу благословення. Але для мене неважливо, як вони відреагують. Важливо, що ти і наш малюк — це моє життя. Я ввечері піду до них, і ми зробимо все, як має бути. Ти згодна?
— Я згодна, — прошепотіла я, відчуваючи, як мене переповнює безмежна вдячність.
Увечері Дмитро прийшов до нас додому. Він був бездоганно одягнений, дуже зібраний, але водночас виглядав абсолютно закоханим. Він приніс другий букет моїй мамі, а батькові дорогий пакунок.
Ми сиділи за вечерею. Спочатку була напружена тиша, але Дмитро, як завжди, майстерно розрядив обстановку. Він розповідав про свої робочі успіхи, про нові плани, а потім, глибоко вдихнувши, перейшов до суті.
— Пане Олеже, пані Наталю, я знаю, що це не той час, який ви очікували, і, можливо, не той сценарій, який ви собі уявляли, — Дмитро поставив келих і подивився на мого батька. — Катерина носить мою дитину. Я не збираюся тікати чи вдавати, що цього не сталося. Я шалено люблю вашу доньку і дуже хочу, щоб вона стала моєю дружиною, і щоб наша дитина росла у повній, щасливій родині.
Мама заплакала, але на її обличчі була більше радість, ніж смуток. Тато ж дивився на Дмитра уважно, оцінюючи його рішучість.
— Сашко, — тато вдав, що переплутав його ім’я (так він завжди перевіряв людей), — а як ти бачиш це практично? Катя ж не закінчила інститут. Як ви будете жити?
— Пане Олеже, — Дмитро не збентежився, — мій дохід дозволяє нам не хвилюватися. Я гарантую, що Катерина повернеться до навчання, коли дитина трохи підросте. Ми знайдемо людину, яка буде піклуватися про немовля. Я знімаю простору квартиру, де вистачить місця для всіх. Я забезпечу вашу доньку та онука (чи онучку) всім необхідним. Я хочу, щоб ви мені довірилися.
Батько посміхнувся, хоча в його очах була легка волога.
— Дмитре, ти вже встиг посіяти в нашій доньці стільки паніки і стільки сліз за один день, що ми вже й не знаємо, радіти чи хвилюватися, — тато підморгнув. — Але, бачу, ти — справжній чоловік. Усе, що ти говориш, — це слова відповідальності. Я підіймаю келих. За вашу родину.
— Це вона мені ще й у трьох месенджерах написала! — сміявся Дмитро, обіймаючи мене.
Той вечір став одним із найтепліших спогадів у моєму житті.
Ми одружилися через два місяці. Весілля було скромним, але дуже теплим. Я призупинила навчання, але Дмитро завжди мене підтримував:
— Це лише пауза. Ти станеш дипломованим фахівцем, я це знаю. Але зараз твій пріоритет — ти і наш малюк.
Через дев’ять місяців народилася наша донька, Мирослава. А коли Мирославі виповнилося три роки, я, як і обіцяв Дмитро, повернулася до навчання. Я закінчила інститут, отримала диплом. А потім у нас народився син, Арсен.
Нашій родині зараз уже сім років. У нас двоє чудових дітей. Я досі пам’ятаю ті хвилини, коли не змогла одразу зв’язатися зі своїм майбутнім чоловіком, і той відчай, який мене охопив. Але я пам’ятаю і те полегшення, ту впевненість і той захват, з яким я почула його рішучі слова про наше спільне майбутнє.
Дмитро не просто став моїм чоловіком. Він став моєю опорою. Він дотримав кожного свого слова. Він завжди підтримував мене у кар’єрних починаннях, заохочував моє повернення до освіти і завжди брав активну участь у житті дітей.
Коли я іноді починаю хвилюватися через якісь побутові дрібниці, він завжди нагадує мені про той вівторок, коли я вперше побачила дві смужки.
— Катю, пам’ятаєш, як ти тоді панікувала? А тепер подивися на Миросю і Арсена. Усе, що ми маємо, — це результат того, що ми не здалися і не дозволили страху перемогти.
Я лише посміхаюся. Я впевнена: зі справжнім чоловіком у житті завжди є підтримка, відповідальність і простір для великого, щасливого майбутнього.
Головна картинка ілюстративна.
