У мене з братом різниця в дванадцять років і я його практично одна й доглядала, бо батьки були на роботі і вічно зайняті, навіть, коли приходили з роботи.
Я його вела в садок і забирала, я його годувала і бавила, я його вчила читати і пояснювала йому дроби.
Батьки ж в цей час втілювали свою мрію – будували величезний будинок, де б ми всі зустрічалися на великі свята, щоб було де розміститися з чоловіками й дружинами, й онуками.
І спочатку так і було, бо ми з’їжджалися до батьків – я з чоловіком та дітьми, а брат Матвій з навчання. Скільки небилиць було переказано, скільки шашликів приготовано, скільки столів накрито.
Ми всі з нетерпінням почали чекати, коли вже Матвій одружиться, щоб нарешті мрія батьків здійснилася.
І він таки нас «ощасливив».
Я по своїй наївності, напевно, подумала, що Ліля, то просто дуже вразлива дівчина, але потім зрозуміла, що то такий стиль поведінки: робиш вигляд, що тобі геть щось не подобається і, коли вже всі впріли дізнаючись, що ж не так, кажеш, що все так… А на реакцію людей знову дуєш губи і так всі вихідні.
Коли ж уже у неї з’явився син з Матвієм. То поїздка до батьків перетворювалася на суцільне незадоволення: їхати далеко, дорога погана, умови не такі, як їй хочеться, ліжко незручне, ванна далеко, підлога рипуча і штори не до кінця засуваються, тому місяць їй світить.
Знаєте, я все розумію, що є люди прямолінійні. Але, коли ти в гостях у рідні, то треба попри прямолінійність мати ще й такт.
Але то не про Лілю.
З часом вона взагалі перестала навідуватися до батьків, бо їй все було не так і приймали її теж не так, тому навіщо вона буде їхати туди, де їй не раді. Ми тільки зітхнули з полегкістю, бо комфортніше відпочивати з людьми, які тобі приємні і, які приїхали відпочити, а не зіпсувати комусь настрій.
Йшли роки, Матвій час від часу приїжджав сам. Інколи брав Лілю, а потім Ліля від нього пішла, бо він не такий чоловік, як вона хотіла.
Брат залишився жити з батьками, а я жила з чоловіком в місті. Наче нічого в житті не змінилося з тим чи є Ліля чи ні.
Але далі не стало тата, дуже раптово.
Я приїхала до мами аби їй допомагати прийти в себе, бо вона не могла собі уявити, як це жити далі без тата, адже все життя разом.
Брат теж не виглядав, як людина, яка може піклуватися про маму, тому я взяла відпустку і почала готувати їсти, прибирати, залучати маму до прибирання території навколо будинку, бо й квітам треба лад дати, й листя загребти, просто побути на свіжому повітрі.
Аж якось приїжджаю – в хаті гамір: Ліля з дітьми.
– Ми з Матвієм помирилися і тепер я буду жити тут і ти можеш вже не приїжджати, – каже мені, а я аж рот роззявила.
То колись її мало на руках не треба було сюди нести, а тепер вона ще й господарювати буде? Але, повірте, вона так нагосподарювала, що брат ходив струнко, а мама через два місяці пішла за татом!
На поминках Ліля сказала, що будинок їхній з Матвієм і нема мені чого сюди приїжджати!
Я дивилася на брата і не впізнавала, де той люблячий син і вдячний брат, адже ми все для нього робили, а тепер, виходить, що й права в нашу хату зайти не маємо!
От вам і актриса! І вдіяти нічого ж не можна, бо брат тепер за нею горою стоїть.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
