Бабуся залишилася вдовою, але згодом зважилася зійтися з чоловіком свого ж віку. Він теж був удівцем, мав двох дітей.
У дітей свої турботи, тож живnjq дід один у селі. Займався городом та господарством, щоб від нудьги не зачахнути. Ось вони з тією бабкою спочатку на лаві сиділи, потім у гості один до одного ходили — а там і з’їхалися. Дід до бабусі переїхав, а свою хату доньці віддав.
Справлялися самі люди похилого віку, поки здоров’я не підвело. Діти за цей час зовсім розслабилися, навіть не цікавилися долею батька. А коли бабуся до стаціонару потрапила, питання місцепроживання старого стало гостро.
Почали діти між собою домовлятись — ніхто не хотів з ним жити. Донька сказала, що вона постійно по відрядженнях мотається, тож немає у неї можливості за батьком дивитися. А син сказав, що далеко живе, мовляв, дід туди сам не доїде, не витримає довгу дорогу.
Найцікавіше, донька жила в батьківському будинку, нічого її не бентежило. І квартиру спадкову здавала квартирантам, а ось склянку води родичу подати не було кому.
Ось так, наявність дітей не гарантує турботу у старості. До речі, між ними стосунки завжди були хороші, просто полінувалися діти, не хочуть труднощів. Тільки й повторювали один одному: “А тато з нами жити не може!”.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.