Моя історія схожа на тисячі інших: жили, кохали, стали батьками, виховували, були прикладом, а потім різко обірвалося все.
Мені 29, чоловікові 34. У вересні буде 9 років спільного життя, але до цієї позначки ми не діотягнемо. За плечима багато що: сльози, втрати, радість, любов і повага.
Але в одну мить все випарувалося, і вже місяць я живу наче у страшному сні. У нас є чудовий син, якому 7 років, 2 роки тому ми втратили нашого другого сина. Ми плакали разом і переживали тоді обоє.
Чоловік дуже підтримав та допоміг впоратися з нашим горем. Зараз я знову при надії. Ситуація непроста і в цей момент, коли я найбільше вразлива, я чую: “Пробач, нічого не відчуваю, треба розлучитися”.
Від дитини він не відмовляється, каже, що допомагатиме, пробувати відновити стосунки не хоче.
Вже потім я дізнаюся про листування з дівчиною-колегою, молодшою на 10 років. Вона знає про
те, що у нього є син, що він одружений та підтримує це.
На роботі завжди колеги говорили, що він обожнює свою дружину, любить дитину. А тепер я його не впізнаю. Це не мій чоловік, чи я його зовсім не знаю.
Він каже, йому не потрібна жінка-господиня, потрібна особистість, яка досягає свого. Він хоче жити для себе, йому начхати на думку суспільства та оточуючих. Нам з сином дозволив жити у квартирі, увечері лягає під одну ковдру зі мною, а вранці йде.
Я не розумію що відбувається. Просила його звернутися за допомогою в сімейну консультацію, але він не хоче нічого міняти, немає бажання.
Кар’єрист, любов для нього – це коли один від одного не залежать, можуть прожити і забезпечити один одного самі, але хочуть бути разом. Не вірить у моє кохання, каже, що я просто від нього залежу і все, без нього не проживу.
Так, у мене маленька зарплата, мені буде тяжко, але я кохаю його не через це. Він чудовий батько і добрий чоловік. А зараз його слова вражають мене. Щодня неначе закопую себе в яму і не бачу виходу з неї.
Мені дуже складно, руки опускаються. Тримаюсь, сподіваюся, що з появою дитини все зміниться, але він і зараз каже, що це нічого не змінює. Живе для себе.
Щодня після роботи спить, потім їде на тренування, залишаючи нас самих, приїжджає ввечері та починає читати книжку. Лягає пізно. І так кожного дня. Нам не вистачає його, він нічого не хоче міняти. Впевнений, що так буде найкраще для всіх. Але насправді, то так краще тільки для нього.
Я не знаю що мені робити. Просто не знаю!
Марина 29 років.
