Я сиділа на кухні, дивлячись на порожню чашку. Минуло вже більше року, як Максима не стало, але я все ще автоматично ставлю на стіл два прибори. П’ятдесят п’ять — це хіба вік для чоловіка, який ніколи не скаржився на здоров’я? Серце. Просто зупинилося, ніби закінчився завод у годиннику. Максим завжди був моєю опорою: спокійним, розсудливим, з тим особливим почуттям гумору, яке гасило будь-яку мою істерику чи тривогу. Його обожнювали всі: колеги в конструкторському бюро, діти, внуки. Він був центром нашого маленького всесвіту.
Коли його не стало, я зачинилася. Діти приїжджали з Києва, намагалися витягти мене в парк або в гості, але мені було затишніше в нашій спальні. Я розмовляла з його портретом. Це не було божевіллям, просто потребою продовжувати діалог, який тривав тридцять років. Я згадувала, як ми познайомилися. Тоді все було заплутано. Я зустрічалася з його братом, Матвієм. Ми були молоді, і я думала, що це воно — те саме перше й останнє кохання.
Матвій був хорошим хлопцем, але простим, без амбіцій. Він навчався на історика в нашому місцевому інституті, бо не хотів залишати батька одного після того, як не стало матері. А Максим поїхав підкорювати столицю, вступив на інженерний. Вони були близнюками, схожими як дві краплі води, але тільки зовні.
На літні канікули Максим приїхав додому. Я пам’ятаю той вечір у парку. Я стояла з Матвієм, і тут підійшов він. Таке саме обличчя, такі ж плечі, але погляд… У Максима погляд був гострішим, впевненішим. Я тоді відчула таку ніяковість, що ледь не втекла. Весь той серпень я намагалася уникати зустрічей, коли вони були вдвох. Мені було соромно перед Матвієм, бо я ловила себе на думці: «Чому той, інший, так на мене дивиться?».
Максим грав на гітарі, він знав стільки історій про Київ, про походи, про навчання. А Матвій просто мовчав і тримав мене за руку. Одного разу я навіть назвала Матвія ім’ям брата. Він тоді так подивився на мене — сумно, розуміюче.
— Настю, ти в нього закохалася? — запитав він тихо, коли ми сиділи на лавці біля річки.
— Не говори дурниць, — відрізала я, але очі відвела.
Матвій більше не намагався мене обійняти. Ми просто ходили поруч, як старі знайомі. А взимку Максим знову приїхав. Того вечора я поверталася від подруги пізно. Йшла швидко, бо мені здавалося, що за мною хтось йде. І біля само під’їзду мало не скрикнула, бо з темряви вийшла постать.
— Привіт. Я чекав на тебе, — сказав Максим.
І все. Тієї миті я зрозуміла, що з Матвієм усе скінчено. Пізніше Максим зізнався, що мав розмову з братом. Матвій сам сказав йому: «Спробуй, якщо хочеш. Я бачу, що вона на мене так не дивиться». Після нашого весілля Матвій поїхав. Спочатку писав рідко, потім зовсім зник. Максим казав, що він десь у Канаді, влаштовує життя. Ми ніколи більше про нього не питали. Я не цікавилася, як він там, чи одружився, чи щасливий. Максим був зі мною, у нас були діти, робота, спільні плани — це здавалося головним. А Матвій просто став тінню з минулого, яку ми обоє не хотіли згадувати.
Був звичайний жовтневий вечір. Сонце вже сідало за старі каштани під вікном, забарвлюючи стіни вітальні в оранжевий колір. Я збиралася заварювати чай, коли пролунав дзвінок у двері. Я не чекала гостей. Відчинила двері й ледь не впала.
На порозі стояв Максим. Тільки сивий і втомлений. У мене перехопило дихання, я притисла руки до грудей.
— Максиме? — прошепотіла я.
— Добрий вечір, Настю, — голос був трохи грубшим, але знайомим до болю. — Пробач, що без попередження. Ледве знайшов вашу адресу.
Я відступила, пропускаючи його в коридор. Моє серце калатало так, ніби я знову була тією двадцятирічною дівчиною.
Він роздягнувся, повісив куртку на той самий гачок, де зазвичай висіла куртка Максима.
— Проходь на кухню, — сказала я, намагаючись опанувати себе. — Чай будеш?
— Можна й чаю. Або кави, якщо є.
Ми сіли за стіл. Я дивилася на його руки — такі ж великі, з такими ж венами, як у мого чоловіка. Це було нестерпно і водночас так солодко — бачити ці риси знову.
— Я дізнався про Максима лише місяць тому, — почав він, розглядаючи скатертину. — Приїхав у наше місто, хотів батькову квартиру продати. Він мені її відписав колись, хоча я думав з братом поділитися. Почав шукати контакти, а мені кажуть — немає його вже рік.
— Ви ж не спілкувалися зовсім, — зауважила я, наливаючи воду в чайник.
— Не спілкувалися. Так вийшло. Спочатку образа була, потім життя закрутило. Знаєш, як воно буває: один день не подзвонив, другий, а потім уже й ніяково.
— Це через мене? — я нарешті подивилася йому в очі.
— Та ні, Настю. То пусте було. Молодість. У мене своє життя було. Дружина була, донька зараз у Торонто живе. Онук уже до школи пішов.
— Ти один зараз?
— Один. Дружини три роки тому не стало.
Ми помовчали. Чути було, як на плиті шумить чайник. Побутова сцена, звичайна розмова двох людей, але за кожним словом стояв пласт несказаного.
— Що думаєш далі робити? — запитала я, ставлячи перед ним чашку.
— Квартиру виставив на продаж. Поки покупець знайдеться, побуду тут. Якщо не виженеш, звісно. Можу в готелі оселитися, якщо заважатиму.
— Лишайся. Кімната дітей вільна. Не чужі ж люди.
Наступного дня ми поїхали на цвинтар. Матвій довго стояв біля могили брата. Він не плакав, просто мовчав, засунувши руки в кишені пальта. Потім сказав, що треба поставити хороший пам’ятник. Ми з дітьми якраз збирали на нього гроші, але Матвій наполіг, що оплатить усе сам. «Це останнє, що я можу для нього зробити», — сказав він коротко.
Минув тиждень. Його присутність у домі була дивною. Він був тихою копією Максима. Матвій пив багато кави, часто сидів у кріслі у вітальні, розглядаючи старі фотоальбоми.
— Тут Максим такий щасливий, — сказав він одного разу, вказуючи на фото з нашої срібної річниці.
— Він був щасливий, — підтвердила я. — Ми добре жили, Матвію. Спокійно.
— Я радий. Правда радий.
Мені хотілося підійти до нього, торкнутися сивого волосся, просто відчути це тепло, яке я втратила. Але я знала, що це не він. Це був інший чоловік з тим самим обличчям.
Одного ранку я прокинулася з дивним відчуттям порожнечі. На кухні не пахло кавою.
— Матвію! — покликала я.
Ніхто не відповів. Я підійшла до його кімнати, постукала. Тиша. Я штовхнула двері. Ліжко було ідеально застелене. Валізи в кутку не було. На тумбочці лежав аркуш паперу, вирваний з блокнота. Почерк був розмашистий, нервовий.
«Настю, пробач. Я не можу більше. Я бачу, як ти на мене дивишся. Ти шукаєш у мені його, а я — не він. Кожного разу, коли ти називаєш мене на ім’я, я відчуваю, як нам обом боляче. Я любив Максима, і я любив тебе. Тоді, в юності, я віддав тебе без бою, бо знав, що він дасть тобі більше. Зараз я розумію, що нічого не змінилося. Я бачу твою самотність, але моєю присутністю її не залікуєш. Гроші за пам’ятник я перевів майстру, все буде готово за місяць. Не шукай мене. Твій старий друг, Матвій».
Я сіла на край ліжка. У кімнаті пахло його одеколоном — якимось різким, зовсім не таким, як у Максима. Я ніколи й не цікавилася більше, як там Матвій, де він зараз і чи продав ту квартиру. Головне, що пам’ять про Максима залишилася зі мною, і попереду ще якесь життя, яке треба дожити.
І ось ця раптова зустріч сколихнула в мені питання: чи це не наслідок того, що ми колись просто вигнали зі свого життя Матвія? Брати не спілкувалися десятиліттями, батьки не мали його адреси, бо він сам викреслив усіх нас. Ми прийняли це як належне, бо так було зручніше — не бачити живого нагадування про те, з чого починалося наше щастя. А тепер нам обом вготована самотність.
