fbpx

Я до тебе декілька разів заговорював в їдальні, а ти мене ігнорувала. А якось я виходжу з кавою в руках і ти тут така пливеш. І знову мене не бачиш. От я і вилив на тебе каву. Думав там мені й кінець

“- Мамо, а як ви з татом зустрілися?- питає Єва.

– Не пам’ятаю, – чесно відповідає та.

– Як це не пам’ятаєш? Це ж найкращий день в житті. Його точно треба запам’ятати навіки!, – обурюється юнка.

– Яка ж ти в мене ще маленька, – тільки й каже мама.

«От як таке можна забути» – дивується Єва. От вона пам’ятає як познайомилася з Тарасом. Вона була в блакитній сукні з червоними туфельками. Він підійшов до дерева, де вони з подругами стояли і сказав, що вони пара, бо у нього така ж блакитна сорочка. А ще у нього блакитні очі… І вона тоді зрозуміла, що це доля!

Потім з подругами обговорювали той день і всі Знаки, які його супроводжували і готували до зустрічі з Ним. Перший знак, що вона прасувала червону сукню і спалила на переді, тому одягла блакитну, яку вже на бережному режимі прасувала мама. Другий знак, що вони не мали йти на озеро, а гуляти містом. Але Аня переговорила піти таки на озеро, бо ближче додому, а їй допізна не можна гуляти. Третій знак, що вона пішла саме до того дерева, бо побачила білочку, але то був якийсь птах.

І все. Це навіки закарбувалося в її голові. А коли її питатиме їхня з Тарасом дочка, як це сталося – вона все отак і розкаже. Розкаже, як важливо читати знаки і вірити в долю!

Наталя Сергіївна почала згадувати, як же вони з Романом познайомилися. Яка ж це була пора року, давай почнемо з цього. Або осінь або зима. Пам’ятає, що було холодно. Він вийшов з магазину і облив її кавою… послизнувся і облив. Як же вона на нього злилася. Бевзь. Куртка біла! Її можна вже викидати. Він щось белькотів про хімчистку, тому сказала, що це коштуватиме сто гривень і він відстав. Ще й жмотяра. Життя було спаскуджене, як і куртка. Вона тоді сохла за аспірантом. От аспіранта вона пам’ятає, принаймні, трохи. Що був гарний, точно! Як вони воркували в аудиторіях після пар або в бібліотеці. Ех.

А Роман тоді її знайшов і дав гроші на хімчистку. І якось так закрутилося. Що вже вона з ним, а потім вже й не знала як без нього чи просто плила за течією. Тепер у них дочка. Нічого собі, вже шістнадцять років. Ніби вчора з тим аспірантом цілувалася…

– Ти пам’ятаєш як ми зустрілися? – спитала, як він прийшов з роботи.

– Ого, які питання, тебе на романтику пробило. Я вражений!, – жартує він.

– То так і кажи, що не пам’ятаєш, – її злить це, бо вона абсолютно не романтична. Тепер.

– Я пам’ятаю. Ти тоді вчилася на педагогічному і ходила в білій куртці. Така була недосяжна снігова королева. Я до тебе декілька разів заговорював в їдальні, а ти мене ігнорувала. А якось я виходжу з кавою в руках і ти тут така пливеш. І знову мене не бачиш. От я і вилив на тебе каву. Думав там мені й кінець. Як ти злилася! А потім я приніс гроші на хімчистку. Приніс не тому, що хотів перепросити, а тому, що так було правильно. Ти тоді так верещала, що я перехотів мати з тобою будь-які справи. А потім все закрутилося. І ось ми разом тут на кухні.

– Тобто, ми просто закрутилися?

– Так, і я цьому радий, – він бере її за руку, – А ти?

Вона дивиться на нього ніби вперше. Вона ж була переконана, що він її кохає понад усе і має дякувати долі, що вона з ним. А у нього просто «так закрутилося». Оце їй удар по самолюбству. А що вона сама? Хіба вона не так само може сказати, що «закрутилося». Тепер він частина її самої.

– Так, і я цьому рада.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото – ілюстративне(pexels).

You cannot copy content of this page