Дзвінок у двері пролунав, коли я завершувала готувати недільний обід. Моя донька Софія чаклувала над шкільним проєктом, а чоловік Андрій, як завжди, влаштувався в кріслі з ноутбуком — працював, попри вихідний.
— Я відчиню! — гукнула я, витираючи руки рушником.
На порозі стояла молода жінка з немовлям на руках. Розпатлане руде волосся, заплакані очі, пом’ята куртка.
— Ви до кого? — запитала я, мимоволі помітивши, що дитині не більше місяця.
— Я до вашого чоловіка, — голос незнайомки тремтів. — Можна ввійти? Не хочу на сходах.
Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Сімнадцять років шлюбу промайнули перед очима, мов кадри старого фільму.
— Заходьте, — я відступила, пропускаючи неочікувану гостю.
У передпокої з’явився Андрій:
— Олено, хто там, — він замовк, побачивши жінку з дитиною. Його обличчя зблідло.
— Ти знаєш цю дівчину, Андрію? — запитала я, ледве впізнаючи власний голос.
— Я це, — він безпорадно озирнувся на двері, ніби шукаючи шлях до втечі.
— Мене звати Юлія, — тихо сказала гостя. — А це ваш син, Андрію Васильовичу.
У тиші, що запала, було чути, як цокає годинник на кухні та гудуть батареї. Десь грюкнули двері — мабуть, Софія вийшла зі своєї кімнати.
— Мам? Тату? Що відбувається?
— Софійко, — я насилу змусила себе говорити спокійно. — Іди до себе, будь ласка. Нам треба поговорити з дорослими.
— Але мам.
— До себе! — вперше в житті я підвищила голос на доньку.
Коли двері за Софією зачинилися, я жестом вказала незнайомці на кухню:
— Проходьте. Думаю, нам усім варто сісти.
Юлія незграбно вмостилася на краєчку стільця, притискаючи до себе спляче немовля. Андрій застиг у дверях, ніби не наважуючись увійти.
— Розповідайте, — я сіла навпроти гості. — Від самого початку.
Історія виявилася банальною до нудоти. Корпоратив рік тому, випадкове знайомство, «нічого серйозного». Коли Юлія дізналася про те, що при надії, Андрій уже давно припинив їхній короткий зв’язок.
— Я не хотіла, — схлипувала дівчина. — А тепер. Грошей немає, мама не здорова, на роботу з немовлям не беруть…
— І ти вирішила знайти батька? — я говорила спокійно, аж занадто спокійно.
— Я знаю, ви мене зневажаєте, — Юлія витерла сльози рукавом. — Але мені більше ні до кого звернутися. Я не прошу багато — лише допомоги з дитиною. Це ж син вашого чоловіка.
— Не смій! — я нарешті не витримала. — Не смій називати його сином мого чоловіка! Поки немає тесту, він йому ніхто!
Немовля, розбуджене моїм галасом, заплакало. Пронизливий дитячий плач ніби розітнув напругу, що висіла на кухні.
— Тихше, тихше, маленький, — зашепотіла Юлія, заколисуючи сина. — Не плач, Назарчику.
— Назарчик? — я розсміялася. — Ти ще й ім’я йому батькове дала? Яка зворушлива турбота!
— Олено, — озвався Андрій.
— Мовчи! — обірвала я чоловіка. — Сімнадцять років, Андрію! Сімнадцять років я була тобі вірною дружиною. Народила доньку, створила дім, терпіла твої затримки на роботі, відрядження. А ти?
— Я винен, — він ступив на кухню. — Це була помилка, хвилинна слабкість.
— Хвилинна? — губи Юлії затремтіли. — Ти три місяці клявся, що кохаєш мене! Що підеш від дружини!
Я повільно повернулася до чоловіка:
— Ось як? Уже не хвилинна слабкість?
— Я не збирався йти! — вигукнув Андрій. — Вона все вигадала!
— Тобто брехав обом, — кивнула я. — Їй — про кохання, мені — про вірність. Молодець, Андрію. Далеко підеш.
Я встала, підійшла до плити. Механічно вимкнула конфорки під каструлями з недовареним обідом.
— Чого ти хочеш? — запитала я в Юлії. — Конкретно — що тобі треба?
— Допомоги, — тихо відповіла вона. — Грошей на перший час. І щоб Андрій визнав сина.
— А тест на батьківство робили?
Юлія похитала головою:
— Ні, але.
— Тоді розмова закінчена, — відрізала я. — Спочатку тест, потім претензії.
— Я не брешу! — обурилася Юлія. — Погляньте на нього — викапаний Андрій!
Я вперше уважно подивилася на дитину. І похолола — з пелюшок на мене дивилися очі, як на дитячих фото мого чоловіка. Ті ж пухкі щічки, той же розріз очей, навіть родимка над бровою.
— Геть, — тихо сказала я. — Обоє геть із мого дому.
— Олено.
— Геть!
Коли двері за непроханими гостями зачинилися, я повільно опустилася на підлогу посеред кухні. Мене трусило.
— Мамо? — у дверях стояла заплакана Софія. — Я все чула.
Я простягнула руки, і донька кинулася до мене, притулилася до плеча:
— Мамочко, не плач! Тато поганий, я його тепер теж не люблю!
— Ні, рідна, — я гладила доньку по голові. — Не можна не любити батька. Він зрадив мене, але не тебе.
— Зрадив! — схлипнула Софія. — У нього тепер інша дитина.
— Яка ні в чому не винна, — твердо сказала я. — Запам’ятай, доню: діти не відповідають за гріхи батьків.
Наступний тиждень минув як у тумані. Андрій жив у друга, телефонував, писав повідомлення — я не відповідала. Софія категорично відмовилася розмовляти з батьком.
Юлія більше не з’являлася, але я знала — це ненадовго. Такі не відступають.
У п’ятницю зателефонувала свекруха:
— Оленко, що у вас коїться? Андрій якийсь дивний, на дзвінки не відповідає.
— Спитайте у свого сина, — втомлено відповіла я. — Впевнена, йому є що розповісти.
До вечора приїхала стурбована Ганна Іванівна:
— Боже, Оленко, як же так? Я від Андрія такого просто не чекала! Але ж треба щось робити.
— Що саме? — гірко всміхнулася я. — Пробачити зрадника?
— Не пробачити — вирішити проблему! — свекруха рішуче підібрала поділ халата. — Ось що я скажу: треба зробити тест.
— Навіщо? Я й так бачу, що дитина його — копія Андрія в дитинстві.
— Аби без тесту вона не отримала аліментів! — відрізала Ганна Іванівна. — А якщо тест буде, усе оформите офіційно. І хай котиться до своєї любки!
Я здивовано подивилася на свекруху:
— Ви пропонуєте розлучення?
— А що робити? — зітхнула вона. — Я сина люблю, але, таке не пробачається. Та й дитина там тепер.
— Яка, можливо, не його, — нагадала я.
— Тим більше треба зробити тест! — Ганна Іванівна. — Або доведемо, що вона казки розповідає, або вирішуватимемо законно.
Того ж вечора Андрій приїхав із коробкою цукерок і букетом — як за часів наших перших побачень.
— Давай поговоримо, — він благально дивився на мене. — Я все поясню.
— Що поясниш? — втомлено запитала я. — Як клявся їй у коханні? Чи як обіцяв покинути сім’ю?
— Я ніколи, — він запнувся під моїм поглядом. — Гаразд. Так, я наговорив їй дурниць. Але я її не кохав! Це був просто, просто захоплення. Молодість що тікає, а тут вона.
— «Просто захоплення»? — я гірко всміхнулася. — І що, воно того варте? Зруйнувати сім’ю, зрадити дружину, осоромити доньку — заради «просто захоплення»?
У передпокої грюкнули двері — Софія повернулася зі школи.
— Тату? — вона застигла на порозі. — Навіщо ти прийшов?
— Софійко, сонечко…
— Не називай мене так! — у її очах заблищали сльози. — Ти тепер іншого малюка бавитимеш!
Вона втекла до своєї кімнати, гучно грюкнувши дверима.
— Бачиш? — тихо сказала я. — Ось що ти накоїв. І знаєш, що найстрашніше? Якщо ця дитина справді твоя — ти зламав життя не лише нам, а й їй. Бо нормальні батьки не кидають своїх дітей і не зраджують їхніх матерів.
— Я зроблю тест, — перебив мене Андрій. — Завтра домовлюся з лабораторією.
— Добре, — кивнула я. — А тепер іди. Нам із донькою потрібен час.
Результати тесту прийшли за місяць. Я сиділа в кабінеті директора школи — я працювала там учителькою математики — коли зателефонував Андрій.
— Мій, — глухо сказав він. — Дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка.
Я мовчки натиснула скинути. Вийшла з кабінету, дійшла до жіночого туалету. Зачинилася в кабінці й захлипала — вперше за ці важкі дні.
Увечері відбулася важка розмова з донькою.
— Тобто це правда? — Софія сиділа, обхопивши коліна руками. — У мене тепер є брат?
— Зведений брат, — поправила я. — І так, це правда.
— І що тепер?
— Тепер твій батько платитиме аліменти. На обох дітей.
— А ти? Ти його пробачиш?
Я подивилася на фотографію на стіні — наше весільне фото, такі молоді, щасливі.
— Ні, доню. Деякі вчинки не пробачаються.
— А як же кохання? — у голосі доньки бринів відчай.
— Кохання живе там, де є довіра, — я обняла доньку. — Де є повага, вірність, чесність. А там, де це розтоптано, там лишається лише біль.
Розлучення пройшло швидко й відносно мирно. Андрій не сперечався ні про що — ні про аліменти, ні про поділ майна. Ніби поспішав якомога швидше закінчити з минулим життям.
Юлія більше не з’являлася — спілкувалася через адвоката. Я була їй за це навіть вдячна.
Ганна Іванівна намагалася нас помирити:
— Оленко, може, даси йому шанс? Заради Софійки.
— Ні, мамо, — я тепер називала її просто мамою, без по батькові. — Я не зможу жити з людиною, якій не можна довіряти.
— Але ж він кається! І хлопчика визнав.
— А в нього був вибір? — гірко всміхнулася я. — Тест усе довів. Знаєте, що найприкріше? Він її навіть не кохав. Просто слабкість. І заради цього зруйнував усе, що ми будували сімнадцять років.
Минув рік. Життя потроху налагодилося. Софія спілкувалася з батьком — спочатку неохоче, потім тепліше. Я не перешкоджала — донька не має потерпати через помилки дорослих.
Маленького Назара я бачила лише на фото в телефоні доньки. Хлопчик ріс копією батька — ті ж очі, та ж усмішка.
Одного разу Софія повернулася від батька притихла.
— Що сталося? — занепокоїлася я.
— Мамо Юлії не стало, — тихо сказала донька, сідаючи поруч. — Тату повідомили.
Мені ноги стерпли. Я знала, що там не здорова мама. Але не думала, що Юлія буде першою.
— Тепер тато залишився сам із Назарчиком. Він зовсім розгублений, — додала донька.
Я нічого не сказала. Дивилася у вікно. За шибкою — дощ, що зливає небо з землею в одну розмиту пляму.
— Мамо, як він сам? Мамо, а Назарчик, як без мами?
І потім: свекруха телефонує — просить пробачити. Моя мама просить бути мудрою. І навіть донька — маленька жінка з великими очима — дивиться на мене й шепоче:
— Він наш. Йому без нас ніяк.
А я сиджу і мовчу. Бо в мені — не лише жаль, а й образа, і втрачена довіра, і втома.
Я не знаю, що правильно. Серце каже одне, розум — інше.
А може, ви скажете? Що робити, коли всі чекають, що простиш, а ти — досі не знаєш, чи готова відкрити двері не тільки колишньому, а й його малому сину.
Головна картинка ілюстративна.
