Дзвінок у двері пролунав, коли я завершувала готувати недільний обід. Моя донька Софія чаклувала над шкільним проєктом, а чоловік Андрій, як завжди, влаштувався в кріслі з ноутбуком — працював, попри вихідний.

— Я відчиню! — гукнула я, витираючи руки рушником.

На порозі стояла молода жінка з немовлям на руках. Розпатлане руде волосся, заплакані очі, пом’ята куртка.

— Ви до кого? — запитала я, мимоволі помітивши, що дитині не більше місяця.

— Я до вашого чоловіка, — голос незнайомки тремтів. — Можна ввійти? Не хочу на сходах.

Я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Сімнадцять років шлюбу промайнули перед очима, мов кадри старого фільму.

— Заходьте, — я відступила, пропускаючи неочікувану гостю.

У передпокої з’явився Андрій:

— Олено, хто там, — він замовк, побачивши жінку з дитиною. Його обличчя зблідло.

— Ти знаєш цю дівчину, Андрію? — запитала я, ледве впізнаючи власний голос.

— Я це, — він безпорадно озирнувся на двері, ніби шукаючи шлях до втечі.

— Мене звати Юлія, — тихо сказала гостя. — А це ваш син, Андрію Васильовичу.

У тиші, що запала, було чути, як цокає годинник на кухні та гудуть батареї. Десь грюкнули двері — мабуть, Софія вийшла зі своєї кімнати.

— Мам? Тату? Що відбувається?

— Софійко, — я насилу змусила себе говорити спокійно. — Іди до себе, будь ласка. Нам треба поговорити з дорослими.

— Але мам.

— До себе! — вперше в житті я підвищила голос на доньку.

Коли двері за Софією зачинилися, я жестом вказала незнайомці на кухню:

— Проходьте. Думаю, нам усім варто сісти.

Юлія незграбно вмостилася на краєчку стільця, притискаючи до себе спляче немовля. Андрій застиг у дверях, ніби не наважуючись увійти.

— Розповідайте, — я сіла навпроти гості. — Від самого початку.

Історія виявилася банальною до нудоти. Корпоратив рік тому, випадкове знайомство, «нічого серйозного». Коли Юлія дізналася про те, що при надії, Андрій уже давно припинив їхній короткий зв’язок.

— Я не хотіла, — схлипувала дівчина. — А тепер. Грошей немає, мама не здорова, на роботу з немовлям не беруть…

— І ти вирішила знайти батька? — я говорила спокійно, аж занадто спокійно.

— Я знаю, ви мене зневажаєте, — Юлія витерла сльози рукавом. — Але мені більше ні до кого звернутися. Я не прошу багато — лише допомоги з дитиною. Це ж син вашого чоловіка.

— Не смій! — я нарешті не витримала. — Не смій називати його сином мого чоловіка! Поки немає тесту, він йому ніхто!

Немовля, розбуджене моїм галасом, заплакало. Пронизливий дитячий плач ніби розітнув напругу, що висіла на кухні.

— Тихше, тихше, маленький, — зашепотіла Юлія, заколисуючи сина. — Не плач, Назарчику.

— Назарчик? — я розсміялася. — Ти ще й ім’я йому батькове дала? Яка зворушлива турбота!

— Олено, — озвався Андрій.

— Мовчи! — обірвала я чоловіка. — Сімнадцять років, Андрію! Сімнадцять років я була тобі вірною дружиною. Народила доньку, створила дім, терпіла твої затримки на роботі, відрядження. А ти?

— Я винен, — він ступив на кухню. — Це була помилка, хвилинна слабкість.

— Хвилинна? — губи Юлії затремтіли. — Ти три місяці клявся, що кохаєш мене! Що підеш від дружини!

Я повільно повернулася до чоловіка:

— Ось як? Уже не хвилинна слабкість?

— Я не збирався йти! — вигукнув Андрій. — Вона все вигадала!

— Тобто брехав обом, — кивнула я. — Їй — про кохання, мені — про вірність. Молодець, Андрію. Далеко підеш.

Я встала, підійшла до плити. Механічно вимкнула конфорки під каструлями з недовареним обідом.

— Чого ти хочеш? — запитала я в Юлії. — Конкретно — що тобі треба?

— Допомоги, — тихо відповіла вона. — Грошей на перший час. І щоб Андрій визнав сина.

— А тест на батьківство робили?

Юлія похитала головою:

— Ні, але.

— Тоді розмова закінчена, — відрізала я. — Спочатку тест, потім претензії.

— Я не брешу! — обурилася Юлія. — Погляньте на нього — викапаний Андрій!

Я вперше уважно подивилася на дитину. І похолола — з пелюшок на мене дивилися очі, як на дитячих фото мого чоловіка. Ті ж пухкі щічки, той же розріз очей, навіть родимка над бровою.

— Геть, — тихо сказала я. — Обоє геть із мого дому.

— Олено.

— Геть!

Коли двері за непроханими гостями зачинилися, я повільно опустилася на підлогу посеред кухні. Мене трусило.

— Мамо? — у дверях стояла заплакана Софія. — Я все чула.

Я простягнула руки, і донька кинулася до мене, притулилася до плеча:

— Мамочко, не плач! Тато поганий, я його тепер теж не люблю!

— Ні, рідна, — я гладила доньку по голові. — Не можна не любити батька. Він зрадив мене, але не тебе.

— Зрадив! — схлипнула Софія. — У нього тепер інша дитина.

— Яка ні в чому не винна, — твердо сказала я. — Запам’ятай, доню: діти не відповідають за гріхи батьків.

Наступний тиждень минув як у тумані. Андрій жив у друга, телефонував, писав повідомлення — я не відповідала. Софія категорично відмовилася розмовляти з батьком.

Юлія більше не з’являлася, але я знала — це ненадовго. Такі не відступають.

У п’ятницю зателефонувала свекруха:

— Оленко, що у вас коїться? Андрій якийсь дивний, на дзвінки не відповідає.

— Спитайте у свого сина, — втомлено відповіла я. — Впевнена, йому є що розповісти.

До вечора приїхала стурбована Ганна Іванівна:

— Боже, Оленко, як же так? Я від Андрія такого просто не чекала! Але ж треба щось робити.

— Що саме? — гірко всміхнулася я. — Пробачити зрадника?

— Не пробачити — вирішити проблему! — свекруха рішуче підібрала поділ халата. — Ось що я скажу: треба зробити тест.

— Навіщо? Я й так бачу, що дитина його — копія Андрія в дитинстві.

— Аби без тесту вона не отримала аліментів! — відрізала Ганна Іванівна. — А якщо тест буде, усе оформите офіційно. І хай котиться до своєї любки!

Я здивовано подивилася на свекруху:

— Ви пропонуєте розлучення?

— А що робити? — зітхнула вона. — Я сина люблю, але, таке не пробачається. Та й дитина там тепер.

— Яка, можливо, не його, — нагадала я.

— Тим більше треба зробити тест! — Ганна Іванівна. — Або доведемо, що вона казки розповідає, або вирішуватимемо законно.

Того ж вечора Андрій приїхав із коробкою цукерок і букетом — як за часів наших перших побачень.

— Давай поговоримо, — він благально дивився на мене. — Я все поясню.

— Що поясниш? — втомлено запитала я. — Як клявся їй у коханні? Чи як обіцяв покинути сім’ю?

— Я ніколи, — він запнувся під моїм поглядом. — Гаразд. Так, я наговорив їй дурниць. Але я її не кохав! Це був просто, просто захоплення. Молодість що тікає, а тут вона.

— «Просто захоплення»? — я гірко всміхнулася. — І що, воно того варте? Зруйнувати сім’ю, зрадити дружину, осоромити доньку — заради «просто захоплення»?

У передпокої грюкнули двері — Софія повернулася зі школи.

— Тату? — вона застигла на порозі. — Навіщо ти прийшов?

— Софійко, сонечко…

— Не називай мене так! — у її очах заблищали сльози. — Ти тепер іншого малюка бавитимеш!

Вона втекла до своєї кімнати, гучно грюкнувши дверима.

— Бачиш? — тихо сказала я. — Ось що ти накоїв. І знаєш, що найстрашніше? Якщо ця дитина справді твоя — ти зламав життя не лише нам, а й їй. Бо нормальні батьки не кидають своїх дітей і не зраджують їхніх матерів.

— Я зроблю тест, — перебив мене Андрій. — Завтра домовлюся з лабораторією.

— Добре, — кивнула я. — А тепер іди. Нам із донькою потрібен час.

Результати тесту прийшли за місяць. Я сиділа в кабінеті директора школи — я працювала там учителькою математики — коли зателефонував Андрій.

— Мій, — глухо сказав він. — Дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка.

Я мовчки натиснула скинути. Вийшла з кабінету, дійшла до жіночого туалету. Зачинилася в кабінці й захлипала — вперше за ці важкі дні.

Увечері відбулася важка розмова з донькою.

— Тобто це правда? — Софія сиділа, обхопивши коліна руками. — У мене тепер є брат?

— Зведений брат, — поправила я. — І так, це правда.

— І що тепер?

— Тепер твій батько платитиме аліменти. На обох дітей.

— А ти? Ти його пробачиш?

Я подивилася на фотографію на стіні — наше весільне фото, такі молоді, щасливі.

— Ні, доню. Деякі вчинки не пробачаються.

— А як же кохання? — у голосі доньки бринів відчай.

— Кохання живе там, де є довіра, — я обняла доньку. — Де є повага, вірність, чесність. А там, де це розтоптано, там лишається лише біль.

Розлучення пройшло швидко й відносно мирно. Андрій не сперечався ні про що — ні про аліменти, ні про поділ майна. Ніби поспішав якомога швидше закінчити з минулим життям.

Юлія більше не з’являлася — спілкувалася через адвоката. Я була їй за це навіть вдячна.

Ганна Іванівна намагалася нас помирити:

— Оленко, може, даси йому шанс? Заради Софійки.

— Ні, мамо, — я тепер називала її просто мамою, без по батькові. — Я не зможу жити з людиною, якій не можна довіряти.

— Але ж він кається! І хлопчика визнав.

— А в нього був вибір? — гірко всміхнулася я. — Тест усе довів. Знаєте, що найприкріше? Він її навіть не кохав. Просто слабкість. І заради цього зруйнував усе, що ми будували сімнадцять років.

Минув рік. Життя потроху налагодилося. Софія спілкувалася з батьком — спочатку неохоче, потім тепліше. Я не перешкоджала — донька не має потерпати через помилки дорослих.

Маленького Назара я бачила лише на фото в телефоні доньки. Хлопчик ріс копією батька — ті ж очі, та ж усмішка.

Одного разу Софія повернулася від батька притихла.

— Що сталося? — занепокоїлася я.

— Мамо Юлії не стало, — тихо сказала донька, сідаючи поруч. — Тату повідомили.

Мені ноги стерпли. Я знала, що там не здорова мама. Але не думала, що Юлія буде першою.

— Тепер тато залишився сам із Назарчиком. Він зовсім розгублений, — додала донька.

Я нічого не сказала. Дивилася у вікно. За шибкою — дощ, що зливає небо з землею в одну розмиту пляму.

— Мамо, як він сам? Мамо, а Назарчик, як без мами?

І потім: свекруха телефонує — просить пробачити. Моя мама просить бути мудрою. І навіть донька — маленька жінка з великими очима — дивиться на мене й шепоче:

— Він наш. Йому без нас ніяк.

А я сиджу і мовчу. Бо в мені — не лише жаль, а й образа, і втрачена довіра, і втома.

Я не знаю, що правильно. Серце каже одне, розум — інше.

А може, ви скажете? Що робити, коли всі чекають, що простиш, а ти — досі не знаєш, чи готова відкрити двері не тільки колишньому, а й його малому сину.

Головна картинка ілюстративна.