fbpx
Історії з життя
Я додому на свята на крилах летіла. Везла з собою дві величезні торби подарунків для всіх. дуже хотілось родину у ці часи складні порадувати, тож не скупилась і гроші і гостинці у мене з собою били значні. Хіба ж знала, що мене уже за день з доччиної квартири вивезуть у дім холодний

Я додому на свята на крилах летіла. Везла з собою дві величезні торби подарунків для всіх. дуже хотілось родину у ці часи складні порадувати, тож не скупилась і гроші і гостинці у мене з собою били значні. Хіба ж знала, що мене уже за день з доччиної квартири вивезуть у дім холодний.

Стояла в черзі я на кордоні і посміхалась, мов дитя мале у очікуванні чуда. Мене багато хто зрозуміє. От коли стоїш ще там, на чужій землі, то довкола все чуже і якесь холодне. а щойно твій паспорт до рук взяв наш прикордонник, то і тепліш стає і затишніше. До твого дому ще їхати і їхати, але ти вже вдома. І погода ж та сама, а тобі одразу краще стає.

Приїхала я у переддень нового року. Роздала всім подарунки, відпочила трохи і стали ми до свята готуватись. Діти бігають довкола, стрибають, обновкам радіють. А мені і в радість і в щастя – не даремно ж я трудилась, що може бути приємнішим ніж бачити що твій дарунок таки припав до душі. Та й зять задоволений сидить машину собі обирає. Я ж їм на неї гроші і подарувала, давно вони мріяли.

Готую і відчуваю, що мені якось млосно. То жарко, то холодно. Ну думаю, то від утоми, від зміни клімату, від надлишку емоцій. Але ж чим далі, тим мені гірш. Новий рік на носі а мною вже аж підкидає, пішла за термометром, а він мені 39° показав. Випила я що потрібно було, та й лягла, от думаю і свято.

Заснула, а прокидаюсь від невдоволеного голосу доньки:

— Що ти, мамо, лягла у кімнаті прохідній. Я на балконі тобі постелила, там тепло і окремо будеш від усіх. Діти ж у домі.

Мені так зле було, що я не одразу й зрозуміла сенс її слів. Який балкон? Куди іти? Обернулась і знову провалилась у сон. Проте донька не вгавала, ледь я до того балкону по стіні і дійшла. Вона ж двері замкнула і все. Лиш телефонувала кожні пів години, аби дізнатись, що там термометр показує, та швидко двері відчиняючи мені пиття ставила на вікно.

Коли ж я в черговий раз до вбиральні пішла, то вона до мене орлицею:

— Діти в домі, мамо. Не ходи оце раз-по-раз. Хто його знає, що ти привезла.

Уже ні про яке свято і не йшлось, як розумієте. Наступного ранку знову чую, донька будить. Мені легше трішки стало, а вона і каже:

— Авто готове, мамо. Вас Олег із кумом нашим додому відвезуть. Грубку розпалить, їсти я в судках наготувала, там на тижні два вистачить. Ось речі твої. У нас діти, мамо. Якщо ви знали, що не здорові, нащо їхали узагалі сюди?

Не знаю, що то було, але минулось швидко. Чи то від ставлення такого “доброго”, чи й справді дорога так вплинула. Сиджу у домі холодному, бо ж дров немає толком, дме звідусюди. Сьогодні повинні привезти, але їх же ж і в дім занести потрібно. Донька не телефонує, дуже вже образилась, що я в такому стані до неї приїхала.

Сиджу я оце і думаю собі – а заради кого ж я отам працюю? Квартира, машина, техніка побутова – усе мною зароблене за ці роки. А дяка яка “відвезе до себе додому”, “на балкон ідіть”?

Чи може й справді я не права і донька про дітей дбає. Зрештою ж не на двір випхала?

Що скажете?

05,01,2023

You cannot copy content of this page