Я за своїм чоловіком була мов за кам’яною стіною, правда не дуже довго, всього шістнадцять років. За цей час я знала, що маю бути біля дітей і біля господарки, а все інше мене не обходило. Василь добре заробляв, ще брав роботу на вихідні і ні разу мені тим не дорікнув.
У нас було троє дітей. тому свекруха теж мовчала, казала, що троє, то таки багато, помагала мені, як і моя мама.
Я жила в щасті до того дня, коли пригода на дорозі забрала мого чоловіка.
Якби не діти, то не знаю, як би я все це пережила, але заради них мусила вставати, готувати їсти, прибирати, вчити уроки і робити уроки.
Так пройшло ще п’ять років і моя самотність лише посилювалася, бо двоє старших дітей вже пішли вчитися, а біля мене залишилася лише донька.
Я думала про те, що я буду робити далі, коли діти оженяться.
Мама моя давно говорила про те, що пора думати про заміжжя поки коси ще остаточно не сиві, а в мене перед очима був погляд Василя, мовляв, як ти мені перед очі станеш, коли з іншим житимеш?
Але одного дня сталася подія, яка перевернула моє життя. Я прибирала непотріб і натрапила на газету, проглянула чи є якісь гарні історії чи рецепти, але замість того натрапила на дошку оголошень. І одне виділялося серед інших, обведене в рамочку: «Шукаю жінку для спілкування».
Я аж завмерла. Я так давно не спілкувалася з кимось, в подруг навіть нема часу на мене, про матір і свекруху мовчу, бо у нас лише одна тема для розмови – діти.
А мені так хотілося почути когось, хто хоче говорити про погоду, події, ціни, сенс життя. І я наважилася зателефонувати.
Роман радо мені відповів, казав, що давно не в стосунках, але не може наважитися на реальні зустрічі, а спілкування хочеться, тому й дав оголошення.
– Дивно, але ви перші відгукнулися, – сказав мені.
І ми почали говорити по кілька годин на день, далі вже говорили о пізньої ночі і здавалося, що ми знаємо один одного дуже давно.
Далі Роман попросив про зустріч.
– Тебе немає в мережі, а я хочу тебе побачити.
– Не варто, не думаю, що ми один одному сподобаємося. А припиняти наші розмови я не хочу, – відмовилася я.
Та я справді не красуня вже, давно за сорок, діти відбилися на моїй фігурі, та й навіть нема в чому прийти на побачення, весь мій одяг практичний, а не гарний.
Пройшло ще скількись часу, Роман час від часу піднімав цю тему, я відмовлялася і знову ми просто спілкувалися. А потім ми почали розмову про кіно, яке давно чекали і домовилися, що його обговоримо.
І я собі подумала, що й так в усьому собі відмовляю, то можу цей фільм подивитися в кінотеатрі, що вже там тих грошей. Враження були просто неймовірні, я була в таких емоціях, що хотілося негайно подзвонити Роману, як тільки вийшла з кінотеатру.
І що ви думаєте – я телефоную, а чоловік біля мене підіймає трубку і каже:
– Я чекав твого дзвінка.
Ми дивилися один на одного вічність, а що вже було робить – пішли на каву. Він мені сподобався, а я йому…
Домовилися зустрічатися раз в місяць очно, далі раз в два тижні, далі раз в тиждень, а потім він і каже:
– Слухай. Ми вже дорослі люди, давай жити разом.
– А як же мій чоловік?
– Слухай, як зустрінемося, то й розберемося, добре?
Я й погодилася, діти його прийняли і мої матері… Адже раз живемо і втрачати таку людину тільки тому, що ти щось собі надумала – не варто. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота