Моєму синові було тридцять сім років, коли він надумав покинути Нелю, жінку непоказну, але вірну і віддану, прекрасну господиню і приємну людину. Дітей у них не було. Але я знала, що причина розставання не в тому, що син мій мріє про дітей. Ні, просто Неля, як той прісний хліб, приїлася і все.
Роман почав жити нове життя, йому простіше, а Неля до мене почала забігати та помагати, то продуктів принесе, то в неділю заскочить. Я розуміла, що вона так хоче у мене сина випадково застати, та про ту «випадковість» все й говорило: і зачіску змінила, одяг новий прикупила, трішки схудла, але ж то Неля, що було в голові з серіалів та рецептів, те й лишилося.
Я в душі з першого разу, як тільки Нелю побачила, то зрозуміла, що вона не пара моєму синові, вже надто догідлива і проста. Йому треба такої аби він навколо неї крутився, а не навпаки.
А тепер і наглядно мої думки й здійснилися.
Але Неля не переставала до мене приходити, наче й нічого в її житті не змінилося. Спочатку я дивувалася, а потім, чого таїти, й почала її допомогу радо приймати і ще й просити про маленькі послуги: то в аптеку піти, то на базар по сметану домашню, то комуналку оплатити, то зі мною на дачу поїхати… А вона ж радо на все це погоджувалася!
Знаєте, рік минув, мій Роман привів показати нову наречену, а Неля й далі коло мене. Нова наречена мені не сподобалася, тому я вирішила аби Неля на наступний раз прийшла до нас та показалася Романові. За цей рік вона сильно змінилася зовнішньо, а я їй пораджу мовчати, то Роман і зрозуміє, котра краща жінка.
Я запросила Нелю в неділю мені допомогти з приготуваннями:
– І запечи так стегенця, як ти вмієш, бо Роман прийде і хочу аби він згадав той смак.
Неля зашарілася, але не лише стегенця принесла, але й «наполеон», який Роман дуже любив. Тільки ми на стіл накрили, як тут Роман зі Світланою, жінки обмінялися поглядами і я побачила, як в Романа очі округлилися, коли він свою колишню дружину побачив.
Сіли ми за стіл, я нахвалюю, як Неля все приготувала, як мені допомагає, а Світлана лиш очима блимає.
– Ти, сину. о любиш з того, що Світлана готує?, – питаю я його.
– Мамо, до чого тут це?
– Та як чого? Ти просто пригадай, яке життя сімейне, а тоді й запитай себе чи дуже ти хочеш такої дружини.
І тут у Світлани нерви й не витримали:
– Я не потерплю такого ставлення! Це що за екзамен? Якби я знала, що мене будуть оцінювати, як на конкурсі, то я б теж принесла торт! Я йду!, – і вона виразно подивилася на Романа.
Але той не зрушив з місця, дивився на Нелю, а та теж очима кліпала, а далі як видасть…
Ну, я такого точно не сподівалася, що вона все отак перекрутить.
– Та я не хочу вертати ніякого Романа, – каже Неля, – Я просто вас, Маріє Василівно, не хотіла саму лишати, ви ж сама цілими днями нема у вас ні подруг, ні онуків, от я й провідувала. Та й незручно мені було вам відмовляти, коли ви мене щось просили, як-не-як, п’ять років жили і зналися. А сина вашого я більше й бачити не хочу, не цінував мене тоді, то зараз він мені навіщо? У мене вже є коханий чоловік і він мене через п’ять хвилин обіцяв забрати на гарний фільм.
Ми отак з відкритими ротами й проводжали Нелю до дверей. Далі пішли дивитися у вікно, як справді під’їхала велика дорога машина, з неї вийшов статний чоловік, поцілував Нелю в щічку і відкрив їй двері в машину та допоміг сісти.
Я не розумію – чого вона взагалі приходила, раз не хотіла до мого сина вернутися?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
