Я думала, хоч Олексій її напоумить, але ні, так мої гроші на вітер і пішли, – знову свекруха

Свекруха з зовицею навіть не приховували своєї реакції, вони так голосно шепотіли, що їх слова не можливо було не почути. «Я б таке навіть показувати нікому не хотіла», – казала зовиця, а свекруха їй підтакувала. Не на таку реакцію я сподівалася і думала, що тут зібралися люди, які бажають нам добра.

Це була моя ідея з новосіллям та й новосілля це можна було назвати з натяжкою, бо ми просто запросили друзів на шашлик, грошей вже було обмаль після покупки дому, а радість нас просто розпирала.

Ми з Олексієм жили з його батьками і я добре зрозуміла, що краще хата з лободи, ніж жити зі свекрухою під одним дахом.

Може, дівчата з високою самооцінкою це б пережили легше, але будь-яке зауваження від свекрухи і в мене опускалися руки, бо нащо старатися, якщо все не так? Та й особисте життя між нами зійшло нанівець і я взагалі не розуміла для чого ми тоді побралися, щоб Олексій далі жив з мамою?

Я дуже хотіла свій куточок, але ціни зараз такі, що ми на свою зарплату ледве могли оплачувати оренду квартири, тому й приїхали до свекрів аби трохи зекономити. Але пів року такої економії і всі наче на голках, будь-яке слово і починається.

– Діти мають жити окремо, – не раз таке чую і це свята правда.

І от ми почали шукати житло за мінімальну ціну і натрапили випадково на пропозиції будинків біля міста.

– Олексію, дивися, це приміська зона, сюди навіть ходять міські автобуси! Давай пошукаємо тут будинок, може, який і для нас буде?

І такий трапився, наче нас чекав. В хаті є газ і світло, опалення пічне, вода на вулиці і відповідні гроші.

Ми подумали, що краще поступово робити свою хату, ніж відкладати по п’ятнадцять тисяч комусь.

Гроші ми позичили, трохи батьки мої дали і Олексієві і ми стали власниками будинку.

Це так на словах гордо звучить, але на практиці тут все треба було міняти і ще вкласти втричі більше коштів, ніж ми її купили. Але ми були повні оптимізму, власне подвір’я, невеличкі грядки біля дому, просто все чудово.

Батьки Олексія не бачили нашого дому, поки ми їх не покликали на святкування. Ми прибрали в хаті, вже жили два тижні, виходили з положення щодо води і ванної, але все одно хотіли показати, що гроші батьків не пішли надаремно. Що ми дуже щасливі і хотіли аби й вони з нами пораділи.

І от прийшли друзі і батьки, все оглядали і хвалили нас, піднімали тости за землевласників, що дуже смішило. І я була в дуже гарному настрої.

Як тут почула, як свекруха та сестра Олексія голосно перешіптуються.

– В таке запрошувати нікого не треба, а вони чимось тішаться, – казала свекруха.

– Так, ще боже збав, буде фото виставляти, то що люди скажуть?, – каже зовиця.

– Я думала, хоч Олексій її напоумить, але ні, так мої гроші на вітер і пішли, – знову свекруха.

Я пішла в кімнату аби якось заспокоїтися. Я не знаю чи це наша помилка з хатою, але мати власний куточок в двадцять сім років – я вважаю, що це дуже навіть велике досягнення, ми ж не якісь там діти можновладців.

До прикладу, то свекруха живе в квартирі батьків, вона за своє життя не заробила на нову, а все ремонти робить та переробляє. Я розумію, що вони не мають грошей, то навіщо тоді про нас таке каже? Я думаю, що ми правильно вклали кошти, маємо щось своє, будемо потроху робити ремонт.

Якщо у нас будуть діти, то вони й гратимуться на подвір’ї так чи можна басейн надути. Можна якусь зелень на грядках садити, щоб мати під рукою. А ні, то продамо.

Чому вони не можуть за нас порадіти? Як ви гадаєте?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page