Коли моїй дочці було шістнадцять років, вона закохалася у свого однокласника. Спочатку я була не проти їхніх стосунків, але з часом вони зайшли занадто далеко. Перед випускними іспитами з’ясувалося, що Настя при надії. Я наполягала, як мама, зрозуміло на чому, переконувала, що попереду університет, але вона вирішила, що все ж стане матір’ю.
Ми серйозно посперечалася, і Настя пішла з дому до свого нареченого, який незабаром став її чоловіком. Я думала, що коли з’явиться дитина, вона повернеться назад – все-таки нелегко виховувати малюка, не маючи за душею нічого. Але моя дочка виявилася гордячкою і за весь час жодного разу не попросила у мене допомоги.
Чоловік Насті став на ноги, відкрив автосервіс. Живуть вони за містом, купили будинок, в якому я ні разу не була. Перший час я сумувала за дочкою, а потім звикла, що її немає поруч. Вийшла заміж, правда не дуже вдало – чоловік виявився ледарем, спільних дітей у нас немає.
Вийшло так, що через нього я втратила квартиру і зараз змушена поневірятися по орендованих оселях. Дочка прекрасно знає мою ситуацію, але жодного разу не запропонувала свою допомогу. Я знаю, що вона досі ображається, але не розумію, в чому моя вина. Адже я завжди хотіла їй тільки добра, пора б це вже зрозуміти, адже у самої вже п’ятнадцятирічний син!
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
