Я думала, що складно було одній сина виростити. Грошей вічно не вистачало, позички підробітки. Не пам’ятаю, аби моя зарплатня затримувалась у мене в руках довше, ніж на кілька годин: роздавала позички і знову просила перепозичити.
Та от, коли син пішов вчитись і вирішив одружитись ще й 20, так я й за голову узялась. Тут аби за рік навчання заплатити, а він до шлюбу ладнається.
Вмовляла, просила почекати, але намарне. Та й невістка вже дівчна така що знала чого хоче від життя – старша від сина на п’ять років.
Тож весілля зіграли хай і скромне. Син одразу на заочне перевівся, бо ж сім’ю годувати мусив. А я задумалась на тим, аби їхати за кордон на заробітки.
Поїхала я до Італії, доглядала за літнім сеньйором, який уже не міг обходитися без сторонньої допомоги. Це була нелегка робота: готувати, прибирати, слідкувати за його здоров’ям.
Проте його син таки добре платив і жила і харчувалась я коло сеньйора. Зарплату складала всю на купку, адже молоді не мали власного житла, мусила з тим допомогти.
Коли Валерій із Ритою нарешті обрали житло, я отетеріла. Вони зупинилися на квартирі в новобудові, аж 100 квадратів із власною терасою.
Рита на менше згодна не була а Валерій лиш кивав головою, мовляв планують дітей, та й я не молодію і коли стану геть немічною то зможу розраховувати на окрему кімнату. Це, звісно, звучало красиво, але мене гризло питання: чи не завеликий у невістки апетит?
Та сперечатися не стала, бо що вже тут скажеш? Молоді — їм жити. До того ж я була рада, що можу допомогти.
Зібрала я на перший внесок, а потім ще вісім років я регулярно відправляла гроші молодим на оплату внесків за ту квартиру. Звісно, приїздила додому, і все більше розуміла, що й мою хату в селі треба відремонтувати.
Коли син виплатив таки ту квартиру, я сказала, що тепер буду ремонтувати нашу хату в селі. Будинок був старенький, але добротний. Сусід був будівельником, тож я його найняла, аби зробив мені із дому лялечку.
За цей час у своїй хаті на Батьківщині я зробила величезний ремонт: замінила дах, поставила сонячні панелі, повністю оновила кухню та ванну. Хотілося, щоб повернутися додому було приємно.
І ось нарешті, коли все було готово я вирішила повернутися додому. Привезла подарунки, гостинці й вирішила влаштувати новосілля.
На свято запросила сина, невістку та онуків. Сваха Галина, теж приїхала, хоч я й не планувала її запрошувати. Вона жінка зі складним характером і ми ніяк не могли знайти спільної мови.
Але того дня ми й до столу не сіли. Сваха вийшовши із авто почала одразу коментувати все, що бачила:
— А паркан із каменю? В такому селі віддаленому? Серйозно? Могли б дешевший зробити!
— І панелі сонячні поставили? До кінця світу готуєтесь, чи ще сто років жити надумали?.
— Пралка і сушарка нові? Ой, дорогі, мабуть. А навіщо вам таке? Ви ж одна живете.
Я мовчала, але терпіння вже було на межі.
— Як добре, що то моя хата і зароблені мною гроші. Що хочу, те й роблю.
Але її це не спинило.
— Боже, яке марнотратство. Ви сюди мільйон вклали, півтора? Нащо? Краще б дітям допомогли, онуку. Хлопчик росте, де жити буде, вже зараз треба про це думати, а не в пустелі замок будувати.
І тут мене понесло.
— Ще одна квартира? Я вже на одну заробила! А що зробили ви? Що такого ви зробили, аби мати совість розповідати мені як треба, а як не треба робити?
Я вже чекала, що син мене підтримає. Але тут сталося те, чого я не чекала.
— Мамо, — каже син, — Я все ж думаю, що ти й справді надто широко тут розвернулась. Як мені потім той дім продавати, то й половини ціни не візьму. А про квартиру для сина, теща права. Треба правильно пріорітети розставляти..
У мене наче земля з-під ніг пішла. Увесь мій труд, ті безсонні ночі, розлука з домом, сльози й сум за рідними — усе заради чого? Щоб син і невістка тепер були обурені що я не дала ще?
Я не стрималася й сказала:
— Якщо хочете квартиру онуку, свашко, беріть Риту і їдьте на заробітки. А я потім побачу, як то у вас вийде.
Сваха хмикнула і пішла в авто. Син із невісткою швидко зібралися й пішли за нею. Їжі навіть не скуштували. На тому і закінчилося моє новосілля.
Та я ні про що не шкодую. Вони мають зрозуміти, що я не банкомат. Мої гроші зароблені важкою працею, і я маю право витратити їх так, як вважаю за потрібне.
Ось думаю бачейн собі побудувати. Ще й зроблю, аби теплим був і щоб узимку плавати можна було. Я людина активна, та й спеціалісти кажуть, що плавати мені треба і для спини корисно і для дихання. Хай і витрачу усі заощадження, буду жити на одну пенсію, але воно того варте.
А що? Не маю на те права?
Головна картинка ілюстративна.
