Мама мною пишалася:
– Доню, ти вміло розпорядилася своєю красою, твій чоловік буде довіку тебе любити, адже різниця в двадцять років завжди на твою користь! Я тобою пишаюся!
Так, Ігор вже був кандидатом наук і мітив на декана інституту, тому я була певна, що надалі мене чекає безтурботне життя. і так і було. чоловік сказав. Що досить мені десь ходити, краще сидіти вдома та чекати на нього.
– Люба, я хочу бачити тебе вдома, гарну і привітну, ти моя віддушина і я хочу аби ти наповнювала мене силою. Я не хочу бачити вдома знервовану через роботу жінку, для чого мені це, адже я непогано заробляю.
Це було правдою, інститут дав Ігорю квартиру, куди я прийшла господинею, адже чоловік був холостяком і казав, що чекав все життя на мене.
Я була така щаслива, обирала меблі і плитку на кухню, колір стін і штори, меблі. За який час я перетворилася на жінку, яка обирає кращу капусту на базарі – я не знаю.
Ігор був проти того аби я ходила по дорогих салонах, бо він за природну красу:
– Я люблю тебе такою, якою тебе створив Бог.
І я так увірувала в те, що прекрасна, тим більше, що чоловік щодня мені про це казав. він цінував мене, хвалив за затишок, порядок, смачні страви. Цілував мої руки. Якої більшої нагороди треба?
Десь через років п’ять я зустрілася з одногрупниками, вони були одружені з дітьми, жалілися, що ні на що нема часу, домашні клопоти і робота – хіба про таке ми колись мріяли. Тільки я одна вкотре сказала, яка ж я була права тоді, коли виходила за Ігоря заміж.
– От бачите? А ви казали, що я пошкодую. А що в результаті? Хіба ваші молоді чоловіки можуть заробити на ваші потреби? Ні. А мій Ігор і заробляє, і я вдома сиджу і ні за що не переживаю. Ви подивіться. Які у вас мімічні зморшки, а у мене личко, наче в двадцять. І це без жодних втручань.
Вони могли нічого не казати, я все бачила в їхніх очах.
Але було одне, що мені муляло, я довго не могла зрозуміти, що саме, бо наче подруги й скаржилися на неслухняних дітей і недосип, але при тому в їхніх очах було щось таке, що я не могла зрозуміти. Я зловила себе на думці, що хочу теж відчути цю блаженну втому.
– Ніяких дітей, – сказав Ігор, – у мене на носі докторська, конференції та семінари, мені потрібен спокій та тиша. Невже ти не знаєш, що всі великі вчені і письменники не мали дітей, а якщо й мали, то жили від них далеко бо це заважало їм творити? Я не для того стільки працював все життя аби зараз все покинути і підгузки міняти!
Я вирішила повернутися до розмови тоді, коли він захиститься, скінчиться навчальний рік, зійдуться зорі…
Але далі наші розмови почали протікати зовсім в іншому руслі:
– Ігоре, мені треба плащ на зиму.
– Навіщо? Ти ж й так удома сидиш, а на базар і в магазин можна й в старому вийти.
І така відповідь була на всі мої прохання.
Чоловік перестав цілувати мої руки і дякувати за затишок. А якось я побачила, як він милується з якоюсь молодою жінкою, явно молодшою за мене на років двадцять. І тут я застила. Так, мені стукнуло сорок, а що я в житті бачила, окрім великої квартири, яку я до блиску натирала?
Зі мною давно перестали спілкуватися друзі, бо я те й робила, що розповідала про своє щастя, а що було робити інакше, хоч розкажу про нього, раз на ділі нема.
– Тільки не влаштовуй сцени, я відома людина, – сказав він мені, – Ти вже вибач, але на себе подивися, ми геть не пара.
– Я молодша від тебе на двадцять років!
– Ну, була, але тепер час нас зрівняв, – відказав він.
І знаєте що? Якби він перепросив, сказав, що більше ніколи не буде, то я б залишилася. Це правда. Але він вибрав її, а я вернулася до батьків.
Мама каже, що я сама винна, недогледіла і треба було краще старатися.
А я думаю, за що ж я продала свою молодість і красу? Несу двома руками та не можу донести…
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
