На стільці біля вікна сиділа Надія. Навпроти неї сидів Вадим. Він прийшов пів години тому, сидів, опустивши голову й не знаючи, куди подіти руки.
— Випий гарячого, — мовила Надія. Голос у неї був спокійний, без докору, але й без радості. — З дороги ж.
— Дякую, Надіє. Я ж думав, чи застану тебе, чи, може, до сина поїхала.
— Вони самі приїжджають, коли мають час. Онуки з правнуками минулими вихідними були, увесь дім перевернули.
— Великі вже?
— Найстарший уже до школи ходить, а найменша тільки вчиться сама ложку тримати. Посадила їх усіх за стіл і годувала борщем. Вони сміялися, добавки просили, казали, що вдома їм так не смакує.
Вадим зітхнув.
— Я ж пам’ятаю, як ти першого нашого, Богдана, у колисці колисала. Ти тоді ще зовсім дівчам була.
— То давно було, Вадиме. З того часу стільки років минуло, що й згадувати важко. Ти ж тоді виїхав, коли чекали на другого малого. Я сама залишилася.
— Я ж кликав тебе з собою. Пам’ятаєш? Листи писав, кликав, казав, що робота є, що житло дадуть.
— А що б я там робила? У чужій стороні, з двома маленькими дітьми на руках?
Вадим опустив голову ще нижче.
— Я думав, я там влаштуюся, а потім за вами приїду. Але життя закрутилося, робота, інші люди навколо. А далі вже й соромно було повертатися.
— Мені не було соромно в людей допомоги просити?
Вадим мовчав.
— Я ж усе розумію, Надіє. Я винний перед вами. І перед тобою, і перед дітьми.
— Якби хотів залишитися — залишився б. Якби хотів повернутися — повернувся б через рік, через п’ять, через десять. А ти прийшов, коли вже обом за сімдесят.
Вона встала і пішла на кухню, далі принесла тарілку з супом і хліб.
— Їж. Ти ж із дороги.
— Дякую. Надіє, я ж не за супом прийшов. Я прийшов спитати, чи простити зможеш. Мені доживати віку ніде. Усе, що надбав, там і лишилося, нічого немає за душею.
Надія сіла назад. Подивилася йому просто в очі.
— Простити… Я на тебе зла давно не тримаю, Вадиме. Якби тримала, то вже б давно згоріла від того зла. Бог тобі суддя, не я. Я дітей виростила, на ноги поставила. Усіх поженила, хоч і важко було, що копійку до копійки складала. Онуків сімох діждалася, правнуків дев’ятеро, та ще й чотирьох праправнуків Бог дав.
— А я один, як билина в полі, — тихо сказав він.
— Кожен сам собі долю будує, Вадиме. Ти вибрав свій шлях, я — свій. От ти прийшов сюди. Тобі вже за сімдесят років. Скажи мені, Вадиме, що ти пам’ятаєш за все своє життя? Що тішило твоє серце і гріло тебе всі ці роки?
Вадим замислився, дивився на тьмяну лампу, ніби шукав там відповідь.
— Я пам’ятаю, як майстерню свою першу відкрив, — повільно заговорив він. — Як радів, що замовлення з’явилися, що гроші є.
— І це все? — спокійно спитала Надія. — Це тебе гріло в холодні ночі?
— Ні… — він зітхнув. — Потім усе змішалося. Дні стали однакові. Прокидався, йшов до верстата, повертався в кімнату. Там нікого не було. Спочатку здавалося, що це воля. Що ніхто не просить грошей, ніхто не плаче над вухом, ніяких дитячих клопотів.
— Ти ж мав там друзів, напевно? Знайомих? А згадував нас?
— Згадував. Особливо коли зимою хуртовина за вікном гула. Згадував, як ми з тобою в перший рік після весілля садили яблуні біля хати. Таких смачних груш і слив я більше ніде не їв, як у нашому саду. Усі ці роки купував, пробував — усе не те. Водянисте, без смаку.
— Вони завжди здаються найсолодшими, коли їх більше немає. А зараз чому прийшов?
Вадим підвів очі.
— Бо жити сам більше не можу. Я подумав, якщо ти хоч на поріг пустиш, якщо дозволиш у літній кухні прилягти, то мені й того буде досить. Я буду допомагати.
— Літньої кухні вже немає, Вадиме, — тихо відповіла вона. — Розібрали, бо стара була.
— То мені йти?
Надія не відповіла одразу.
— Ти вечеряй. Куди ти підеш серед ночі? Автобуси вже не ходять, а до станції п’ять кілометрів пішки по темряві.
— А завтра?
— А завтра буде завтра. Ми з тобою вже не молоді, щоб на п’ять років наперед загадувати. Подивись на мене, Вадиме. У мене від того життя залишилися тільки діти з онуками. Я не маю багатства. Але в мене щовечора є за кого молитися. А в тебе що залишилося?
— У мене тільки ці черевики, — сказав він нарешті. — Та ще спогади про те, як ми колись були молодими.
— То й бережи її, — мовила Надія. — Бо більше в тебе нічого немає.
