Я думаю, що в такому віці вже не пасує отак за руки триматися, бо ніби ми не знаємо, що то за пара така, наче ніхто не знає, що Миколу жінка вигнала, а Марія така м’яка, що й такого прихистить. То нащо так виставлятися аби людям очі мусолити?

Та я молода була, то не брала чоловіка, ще раз – чоловіка, за руку, бо то як би на таке видовисько люди дивилися? А тут вуса сиві, як і коси, а вони за руки йдуть по селу!

Не сподівалася я такого від Марії, бо завжди була тиха і скромна. Ми з нею колись товаришували, то я її добре знаю, а як вона заміж за Павла вийшла, то була, як усі – ніхто не чув про них доброго, як і поганого.

Ні, ближчі сусіди бачили, як не раз Марія з дітьми в стодолі ночувала, але хто не ночував? Треба було й моєму змовчати, хоч як я правду люблю, але як не з тої ноги встане, то ще й не таке було. Але Марія все тримала в собі, ніколи від неї не було чути ні про свекрів, які ще ті були, ні про чоловіка. Лиш дітьми тішилася, а їх у неї було троє з Павлом. Але про неї знали хіба родина та сусіди, зате тепер на все село себе несе.

Павло того не бачить вже три роки, бо до того догулявся. Та вже що Марія напросилася його, де не возила аби його до тями привели і що? Оклигає і далі за своє. То би й свята не витримала, але Марія така була, терпенна.

– Я бачила у ній зміни одразу по сорока днях, бо хоч і носила чорне, але лице було таке веселе. Ні, ми її не засуджували, але якось те не дуже гарно виглядало, та й сльози за Павлом не пустила біля столу. Ну хоч би про людське око. Та і діти так само не дуже плакали за батьком. Але село поговорило і забуло як тут Марія новий привід дає для поголосу – у себе прийняла чужого чоловіка, та де таке видано?

– Ти чула, Ганю, – каже мені кума, – Миколу жінка з хати вигнала. Сказала аби до її приїзду пішов до матері!

-Ти знаєш Ольго я не здивована та з таким чоловіком життя прожити то треба добрі нерви мати, йому ж нічого не треба всього йому досить. Чи раз мені Оксана жалілася, що грошей в хаті нема від зарплати до авансу треба чекати, а дітей нащо годувати нащо вчити?

– Так, так, – каже кума, – того вона й поїхала на заробітки аби дітей в люди вивести! Ото жінка!

– І от такого чоловіка прийняла Марія, то вже краще ніякого мати ніж такого. А вона мало того що не соромиться, то ще й з ним попід руку йде аби люди говорили. Дзвонила йому за автобуса, щоб приніс їй зручні капці, бо натерло її взуття в місті. І що ви думаєте – прийшов Микола під автобус з взуттям і ще її підтримував аби перевзулася! То вже мали люди нащо дивитися, а їм хоч би що – він її розпитує чи не голодна, а вона питає чи він їв, а далі усміхнулися один до одного і разом кажуть:

– Я на тебе чекав поїсти.

– Я на тебе чекала поїсти.

То таке питання – нащо таке на люди показувати, кому то цікаво, на кого вони чекали і чи будуть їсти квашену капусту чи огірки відкриють. Та я маю чим собі голову забивати, ще про них думай!

Та в мене господарка не порана, бо чоловік вічно десь повіється, а я маю за Марію з Миколою думати, що вони на старості пристойність втратили. Треба буде священнику сказати аби з нею переговорив, бо людей баламутить. Хіба не так?

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page