Я ж для доньки старалася, для онучки, думала, що вони мені вдячні за допомогу, але в якийсь приїзд зрозуміла, що я їм не потрібна. Тоді я й стала думати про себе, чим тільки підтвердила небажання доньки та онуки мене глядіти:
– Думайте, хто вас заходитиме, раз гроші притримуєте.
Я мовчала і робила своє. Але далі таке сталося, що я не вірила, що вони обоє таке вчинять.
– А що ви хочете? Ви ж квартиру нам не купили, то де правнучка жити має?
Я не могла спати, як уявила собі, що мою правнучку залишать іншим людям. Що донька, що онука в усьому винуватили мене.
– Інші жінки вже по кватирі заробляють. А ви там стільки років і толку? Що жили в двокімнатній, так і живемо!
– Але я вам купила двокімнатну,- ще виправдовувалася я.
– То й що? У мене особисте життя ще є чи ви забули і мені тут плачів серед ночі ніяк не треба!
І в пошуках за жіночим щастям вони на все, як виявилося.
Коли я тільки жила з чоловіком і бачила, як в Ані округлюються очі, коли він приходить веселенький, то я думала, що зроблю все можливе і неможливе, але моя донька ростиме в радості. Проте, Василь просиплявся, клявся, що ніколи більше так не буде і кілька тижнів ходив, мов шовковий, а далі знову за своє.
Згодом, Аня навчилася на це не реагувати і я подумала, що ми нормально живемо, інші теж не кращі за мого, у кожного щось є, головне ж своя квартира, а до батьків вертатися – не варіант.
Але далі Василь все більше і більше скочувався на дно і одного дня до нас прийшли люди, що квартира продана і отак ми опинилися без даху над головою.
Прийшла я до матері, а там вітчим, зиркає аби сам за чийсь рахунок пожити, а ми заважаємо та гроші материні на нас йдуть.
Мама винувато опускала очі і просила мене піти на орендовану квартиру, а вона буде мені помагати.
Пішла я з донькою на орендовану. Безгрошів’я наче приклеїлося до мене, а донька вже вимагає гарно одягатися, хоче й телефон новий, хоче гроші в школу, щоб собі там щось дороге купувати, а не сосиску в тісті.
А після школи сказала, що нікуди не вступатиме, бо виходить заміж. а я ж втішилася, на один рот менше. Але тішилася не довго, бо прийшла до мене через два місяці:
– Не зійшлися характерами, – сказала вона щодо свекрухи і свекрів, – сказали, що ти мене погано виховала.
Я лиш руками сплеснула, а вже треба було виховувати онучку.
Вставала і лягала з думкою, що як тільки мала піде в садок, далі в перший клас і якось легше буде. Аня ж шукала батька для доньки, як вона виразилася, пропадала цілими місяцями, а я мала й на роботу піти і за онучкою глядіти.
А далі до мене долинули чутки, що можна поїхати за кордон і заробити добре грошей. Я вхопилася за таку можливість, Аня якраз була вдома після чергових невдалих стосунків, Оля тішилася, що мама вдома і буде вчити з нею уроки, бо бабуся вічно не має коли.
Отак і домовилися і я так тішилася, що можу забезпечити своїх дівчаток, адже чого у нас так доля не складалася, бо ми ж були бідні, але тепер все у нас буде добре. Я для них все зроблю, особливо для Олечки, яка була моєю радістю і світлим промінчиком в житті.
Тут гроші з неба не сиплються, особливо, коли їх не рахувати. А щомісяця висилати посилки та гроші, то взагалі ніколи не доробишся.
Через п’ять років я приїхала, щоб купити квартиру, звичайно, що планувала купити на своє ім’я, як тут донька почала:
– Мамо, навіщо потім платити державі за переоформлення спадку, й так квартира мені дістанеться, то вже хай так буде з самого початку.
І я погодилася. Купила на неї. Донька дуже тішилася, казала, що тепер заживе, тепер вже у неї буде все, що вона хоче.
Оля з милої дівчинки перетворювалася на капризного підлітка, але я все ще її любила.
Далі між ними почалися непорозуміння, бо Аня привела в дім чоловіка, а Оля не хотіла його приймати.
– Ба, ти маєш купити квартиру й мені, бо я не хочу з ними жити.
– Звичайно, дитино, – казала я їй.
Почала копійку притримувати і мріяти про те, як я буду жити з Олею, няньчитиму онуків і нарешті буду мати дім. Вирішила, що саме дім матиму, невеликий, щоб у кожного своя кімната і подвір’я, де правнуки бігатимуть з котиком чи песиком.
Проте, відсутність грошей почала обурювати моїх дівчат, вони не розуміли, чому я не годую їх більше і на мої пояснення відмахувалися:
– Інші купу грошви сюди, а ти там просто вилежуєшся. Якщо плануєш вертатися, то думай, за що тебе доглядати.
А далі ще більша новина – Оля відмовляється від дитини, бо наречений її покинув.
– Куди мені дитина? Він буде веселитися, а я буду підгузки міняти? Йому не треба і мені теж!
Я коли таке почула, то мало не злягла. Як можна залишити немовля?
– Олю, я виховаю, тільки не відмовляйся!
– Ти вже не молода, не сьогодні завтра богу душу віддаси і тоді мені дитину прийдеться глядіти? Нема дурних!
– Аню, я тебе прошу, забери, то ж онучка твоя!
– Мамо. У мене самої скоро буде дитина, я не потягну обох.
Приїхала я в Україну, я давно купила будиночок, тільки не зізнавалася, вже й ремонт почали робити. Кинулася по адвокатах, але шансів давали мало на те, що я зможу сама виховати дитину.
Я біля того пологового практично жила, сама на себе стала не схожа, може на десять років постаріла, але таки Бог наді мною змилосердився.
– Віро? Ти? Кого чекаєш?, – почула голос колишньої співробітниці.
– Ой, та так ходжу… А ти по кого?
– Та у мене племінник приїхав з дружиною, жити ніде, а вони дитину на світ привели. От несу щось для дитини, бо ж тепер такий час, що лиш на квартиру й заробляє, а як дитину будуть кормить – не відомо.
– Слухай, а ти мені можеш дати його номер?, – в моїй голові зародився план.
Спочатку Толик не погоджувався, думав, що з нього жартую, але я була переконлива. Показала хату, сказала, що будуть зі мною жити, лиш хай удочерять дівчинку.
– Не захочете зі мною жити, то їдьте куди хочете, я дитину й сама на ноги поставлю, мені трішки за шістдесят, я ще не таке пережила.
І вони погодилися. Я отримала онучку, а вони дах над головою. Але я збрехала, я отримала двох онуків і люблячу доньку та сина.
Мої рідні не телефонують до мене, а я до них. Ми справді стали чужі, але хай будуть щасливі, я прошу в Бога тільки сили аби дочекатися відвести онуків в садок, далі в школу, а далі, як Бог змилосердиться, то й в університет.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
