Я навіть не можу сказати, звідки я почула цю фразу: «Все має бути, як у людей», вона дуже часто вилітала з уст моїх бабусь, дідусів, тіток, дядьків, мами й тата. І я її повністю приймала, адже, «як у всіх», то має бути власна квартира, машина, сім’я з дітьми і відпустка на морі.
До такого варто йти, для такого варто старатися. Але ніхто не каже, що робити, коли ніяк не вдається це все зробити.
Коли немає ні машини, ні власної квартири, чоловік тебе покидає з донькою після п’ятнадцяти років шлюбу, бо йому на корпоративні сподобалася інша жінка.
Мамі тоді було сорок і вона була дуже розгублена, я це все пам’ятаю, бо сама складала наші валізки, коли ми виїжджали з квартири, адже вона була батькової матері.
Мама тільки ходила по квартирі і мацала речі або просто стояла на одному місці.
Ми приїхали до бабусі, але та не дала матері тієї підтримки, яка та потребувала.
– Що ти лежиш та лежиш? Так своє щастя вже не вилежиш, вже не молоденька. Йди на роботу, бо як ще й звідти тебе попруть, то на які гроші ти будеш доньку вчити?
Мама збиралася на роботу, як якийсь робот.
Мені було простіше, бо у нас в класі майже всі були з батьками, які вже розлучилися чи скоро будуть, я не була білою вороною, навіть, навпаки, зітхнула з полегкістю, що я в колі крутих дівчат, батьки яких розійшлися.
З часом мамі ставало краще, вона вже усвідомлювала, де вона і що має робити, але перестала посміхатися.
Який би смішний жарт я не сказала, але мама не сміялася.
Бабуся ж говорила, що пора їй шукати собі нове житло, бо вона вже не витримує в такому гармидері жити:
– Твій підліток не має ніякого спину,- казала вона на мене, – я хочу тиші і спокою!
Мама винайняла для нас однокімнатну квартиру на околиці міста і я була рада, що бабусі поруч уже нема, і дідусь не сидить годинами в ванній.
Мене цілком влаштовувало наше життя і я їй про це казала, що добре, що ми разом і все у нас буде добре.
Але вона хотіла своє «бути як усі» і почала активно шукати собі кавалера.
Одного дня привела цього Петра Федоровича з роботи… Та я б на такого і не глянула, а вона світилася, як нова копійка:
– Петро має свою трикімнатну квартиру, жінка в Італії, вони все офіційно поділили і я скоро буду його дружиною!
А ще через якийсь час вже сяяла, що вона матиме дитину.
– Донечко, це ж так чудово!
– Мамо! Ти що? Тобі сорок п’ять років! кому ця дитина треба?
– Як кому? Ми ж родина?
Я намагалася їй пояснити, що її Петро вже пенсіонер, йому хочеться на рибалку. Я вчуся і хто їй буде допомагати?
– Доню, це дуже приємні клопоти! Ми ж родина!
Я й з Петром говорила, але він високопарно заявляв, що не мені його вчити. Думаю, він трохи пишався тим, що стане батьком в такому віці…
Мама теж сяяла, мов нова копійка, адже у неї є все, як у людей – квартира, чоловік, машина і діти! Заради цього ж люди живуть!
Але так сталося, що мій брат залишився без мами.
Петро аж тепер усвідомив, що він натворив і як бути з малюком:
– У мене онуки такого віку? Я сам дитину не виховаю, – казав він усім на поминках.
Моя бабуся відмовилася брати малюка, бо вона його не просила і не має на які кошти забезпечувати. Мені він теж не потрібен, адже я й так не перша красуня, а з дитиною на руках, то хто мене візьме? Та й взагалі, я відмовляла матір від цього кроку, то чому тепер лише я маю за це братися?
Я переконана, що якби мамі не втовкмачили в голову, що самій бути, то дуже не комільфо, то вона б хай і знайшла собі чоловіка, але ніколи б не наважилася на такий крок, бо розуміла б, що вона є на першому місці.
Але коли ти особисто в цьому переліку «все як у людей» десь на десятому місці, то про яке адекватне само сприйняття мова?
І як вийти з цієї ситуації, до кого мені йти з претензіями? Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
