— Артеме, ти знову сидиш перед монітором? — Голос Марини був гострим, як лезо кухонного ножа. Вона стояла в дверях вітальні, навіть не знявши плаща. — Я сподіваюся, ти знайшов час хоча б переглянути ті пропозиції, що я тобі надіслала вранці?
Мій син, Артем, відірвався від екрана. Його обличчя виглядало виснаженим, під очима залягли глибокі тіні. — Марино, я переглянув. Там пропонують умови, на які не погодиться навіть студент. Це просто принизливо — працювати за таку винагороду після мого досвіду…
— Принизливо? — Дружина Артема гірко засміялася. — А жити на мою зарплату тобі не принизливо? Тобі не соромно, що я сама оплачую садочок, комунальні послуги та продукти? Знаєш що, дорогий… Якщо ти такий вибагливий до вакансій, то будь так само вибагливим і до свого меню. Відсьогодні кухня зачинена. Готуй собі сам, купуй продукти сам. Можливо, порожнеча в шлунку швидше підкаже тобі, де знайти роботу.
— Ти серйозно? — Артем розгублено підвівся. — Ти хочеш перевиховувати мене голодом?
— Я хочу бачити поруч чоловіка, який бере на себе відповідальність, а не філософа на дивані, — відрізала вона, розвернулася і пішла на кухню, де за хвилину почувся брязкіт лише однієї тарілки.
Я завжди рада бачити сина. Коли відчиняються двері і на порозі з’являється мій Артем, моє серце сповнюється теплом. Але останні три місяці ці візити викликають у мене лише тривогу та тихий смуток.
Вчора ми знову обідали разом. Я з болем спостерігала, як він із неймовірним апетитом їсть звичайний овочевий суп. Він не відмовився від добавки, а другу страву з’їв так швидко, ніби це був делікатес у дорогому ресторані.
Коли я підкладала йому ще одну порцію, то чітко розуміла: його сніданок складався з порожнього чаю, а вечеря, швидше за все, буде такою ж символічною.
Артем помітно схуд. Не скажу, що він став зовсім тендітним, але одяг тепер висів на ньому, як на вішаку. Його обличчя загострилося, а в рухах з’явилася якась повільність, притаманна людям, які тривалий час обмежують себе в харчуванні.
Наші спільні трапези стали регулярними після того, як моя невістка, Марина, вдалася до свого «виховного експерименту». Вона вирішила, що відсутність гарячої їжі вдома стимулюватиме чоловіка швидше знайти нове місце праці.
До того, як рік тому Артема скоротили з посади провідного спеціаліста у великій логістичній компанії, у них усе було чудово. Він отримував солідну винагороду, якої цілком вистачало на комфортне життя, відпустки та якісні речі.
Марина, вийшовши з декрету, теж почала робити свій внесок у сімейну скарбницю. Вони жили, як то кажуть, душа в душу. І раптом — грім серед ясного неба. Зміни в керівництві, оптимізація штату, і Артему, як і багатьом іншим, вказали на двері.
Ситуація була неприємною: офіційно це назвали «за власною ініціативою», хоча всі розуміли справжню причину. Кілька колег намагалися сперечатися, доводити свою правоту, але керівництво швидко знайшло важелі впливу, і ті люди пішли з набагато гіршими рекомендаціями. Мій син вирішив не псувати собі репутацію і пішов мирно.
Перші кілька місяців Артем був сповнений ентузіазму. Він щодня розсилав десятки резюме, ходив на співбесіди, готувався до тестів. Але економічна ситуація навколо ставала дедалі складнішою.
Ринок праці перенаситився фахівцями його рівня, а роботодавці, користуючись моментом, почали пропонувати умови, які не покривали навіть базових потреб сім’ї.
— Мамо, розумієш, вони хочуть, щоб я працював по дванадцять годин на добу, виконував обов’язки трьох людей, а платити обіцяють копійки, — скаржився він мені за черговим обідом. — Я ж професіонал, у мене міжнародні сертифікати. Як я можу так себе знецінювати?
Марина спочатку підтримувала його. Вона сама шукала вакансії, телефонувала знайомим, підбадьорювала його вечорами. Але час ішов, заощадження танули, а Артем дедалі рідше ходив на співбесіди..
Невдоволення Марини накопичувалося, як статична електрика. Вона почала дедалі частіше дорікати йому, що вся відповідальність за добробут родини лежить на її плечах.
Про те, що майже три роки, поки вона була в декреті, Артем самотужки забезпечував їх усім необхідним, невістка чомусь забула дуже швидко.
Поступово дрібні зауваження перетворилися на затяжні конфлікти. Марина бачила в Артемі лише лінь, а він у ній — відсутність розуміння та підтримки. І тоді вона прийняла це рішення, яке мені здається просто нелюдським.
Вона просто припинила готувати. Взагалі. Маленький онук обідав у садочку, вечерю йому Марина купувала окремо або готувала лише на одну маленьку порцію.
Вихідні вони з дитиною проводили у її батьків, де їх завжди чекав накритий стіл. Артем же залишався вдома наодинці з порожнім холодильником. Стратегічні запаси круп та консервів швидко вичерпалися, а власних коштів на поповнення провізії у сина не було — останні заощадження він віддав за оренду гаража та страховку машини.
Коли Артем вперше прийшов до мене такий голодний, я спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. Я просто бачила, як він жадібно дивиться на хліб.
— Синку, у вас щось сталося? — запитала я, наливаючи йому чай.
Він відмахнувся, намагаючись зберегти гідність:
— Та ні, мамо, просто не встиг поснідати. Розумієш, у нас зараз такий період… Марина вважає, що мені корисно трохи «попостувати», щоб стимулювати мене до пошуку заробітку. Вона не дає мені грошей на продукти і сама нічого не купує для мене.
Я була приголомшена. Звісно, я розумію, що Артем, можливо, занадто довго засидівся вдома і йому справді треба бути активнішим. Але позбавляти рідну людину їжі? Це ж не середньовіччя! Як можна дивитися в очі чоловікові, з яким ти виховуєш дитину, знаючи, що він не мав сьогодні навіть крихти хліба?
— Це жорстко, Артеме, — прошепотіла я. — А як же онук? Він же бачить цей холод у вашому домі. Чого він навчиться? Що любов і турбота — це лише умови, які діють, поки є прибуток?
Артем лише зітхнув:
— Мамо, не нервуй. Я щось придумаю. Можливо, вона права, і мені справді треба погоджуватися на будь-яку пропозицію, аби тільки повернути мир у сім’ю. Але, чесно кажучи, після кожного такого дня в мені щось помирає. Я вже не впевнений, що хочу повертатися в ту квартиру, де на мене чекає не дружина, а суворий наглядач.
Відтоді минуло ще кілька тижнів. Ситуація не змінюється. Артем приходить до мене майже щодня, і ці обіди — єдине, що підтримує його сили. Ми розмовляємо про все на світі, крім його стосунків із Мариною. Ця тема стала надто болючою для обох.
Я бачу, як він намагається зберегти залишки самоповаги. Він почав братися за випадкові підробітки: комусь допоміг із перевезенням, комусь налагодив комп’ютерну мережу.
Зароблені кошти він не несе додому — він купує собі щось поїсти в місті, щоб не відчувати себе знову приниженим перед дружиною.
Марина ж, здається, задоволена собою. Вона вважає, що її «терапія» працює, бо Артем став частіше виходити з дому. Але вона не бачить головного — прірви, яка з кожним днем стає все ширшою між ними. Вона не розуміє, що такими методами можна отримати результат, але неможливо зберегти близькість.
Я часто думаю: а що було б, якби ситуація була дзеркальною? Якби Марина втратила роботу, а Артем почав би еазати, що не буде її годувати? Громадськість би просто зайшлась від обурення. А в їхньому випадку чомусь вважається, що жінка має право на таку «виховну роботу».
Вчора, коли Артем ішов від мене, він довго стояв біля дверей, ніби вагаючись, чи варто йому взагалі йти додому.
— Знаєш, мамо, — тихо сказав він, — я знайшов варіант. Це робота в іншому місті, з частими відрядженнями. Винагорода там дуже пристойна, навіть вища, ніж була раніше.
— Це чудово, синку! Марина, мабуть, буде щаслива? — з надією запитала я.
Він дивно посміхнувся:
— Марина? Я ще не казав їй. І, чесно кажучи, я не впевнений, що хочу, аби вона їхала зі мною. Коли людина відмовляє тобі в тарілці супу в скрутну хвилину, ти починаєш замислюватися — а чи варто ділити з нею все життя далі?
Моє серце стиснулося від передчуття розриву. Я бачу, як руйнується сім’я, яку я так любила. І причиною стала не відсутність грошей — їх завжди можна заробити. Причиною став холод, який оселився в серці моєї невістки.
Мені цікаво ну невже вона і справді вважає виправдані такі методи «виховання» чоловіка? Чи можна побудувати щастя на примусі та обмеженнях? Пишіть свої думки в коментарях, мені дуже важливо почути вашу думку.
