Я хочу розповісти цю історію не для того, щоб скаржитися чи співчуття шукати, а радше щоб поділитися і разом із вами посміятись

Я завжди вважала себе сильною, незалежною жінкою, яка не боїться життєвих труднощів, і навіть, буває, з гумором ставиться до різних негараздів.

Проте те, що трапилося нещодавно, стало для мене справжнім випробуванням — перевіркою на стійкість, віру в себе та почуття гумору.

Я хочу розповісти цю історію не для того, щоб скаржитися чи співчуття шукати, а радше щоб поділитися і разом із вами посміятись.

Із колишнім чоловіком, назвімо його Андрієм, ми прожили разом понад шість років. Звісно, за цей час бували і злети, і падіння: веселі подорожі, спільні друзі, маленькі свята, але також і непорозуміння, підвищені тони, з’ясовування стосунків.

Здавалося, ми вже настільки притерлися один до одного, що нічим не могли здивувати чи налякати. Принаймні, я так думала, доки він одного вечора не заявив, що зустрів «нову велику любов».

Пригадую, це сталося у звичайнісінький будній день. Я сиділа на кухні, допивала свій улюблений трав’яний чай і переглядала фото з останньої поїздки на море.

Андрій прийшов із роботи, був якимось особливо схвильованим — очі блищали, мов у підлітка, який щось собі надумав. Я спочатку подумала, що на роботі йому запропонували серйозне підвищення або що він виграв у лотерею. Проте новина виявилася більш «особистою» і менш радісною для мене.

— Олю, — сказав він, ледь усміхаючись. — Я маю тобі дещо розповісти. Я зустрів людину, з якою хочу будувати подальше життя. Вона така особлива, розумієш?

Я спочатку витріщилася на нього, не зрозумівши, що він має на увазі. Звісно, за роки подружнього життя я відчувала, що між нами час від часу зникає іскра, що він уже давно перестав дарувати квіти без приводу, а я, своєю чергою, не завжди була ідеальною дружиною.

Але щоби отак: «Нову велику любов». Це прозвучало як погано зрежисована сцена в дешевому серіалі. Я навіть спитала:

— Ти жартуєш, так? Із ким? З роботи хтось? Чи, може, сусідка?

Андрій відвів погляд і знову повторив, що він зустрів іншу жінку і більше не може приховувати своїх почуттів. Мовляв, вона надихає його, дарує йому свободу й те, чого не дарувала йому я.

Звичайно, я спочатку відчула була спустошена. Але замість того я проковтнула свою образу і сказала:

— Гаразд, якщо так — будь ласка, можеш іти. Якщо це твоє щастя, то я не хочу, щоб ти жив із кимось із примусу чи жалості.

Він, мабуть, очікував від мене чогось неймовірного, чи, принаймні, потоку сліз. Але в той момент я залишалася напрочуд спокійною зовні (в душі, звісно, все кипіло).

Андрій зітхнув із полегшенням і заявив, що з завтрашнього дня переїжджає до неї. Я знизала плечима, мовляв, ну що ж, це твоє право. І все. Він пішов до спальні й лишив мене сидіти в кухні зі своїми печалями.

Тієї ночі я практично не спала. Все думала, як так вийшло, що наші стосунки зруйнувалися, які помилки зробила я, які — він. Часом виникали думки, що, може, варто його зупинити, попросити дати ще один шанс. Але розум швидко «повертав мене на землю» — якщо людина пішла до іншої, то заради чого тримати її?

На ранок Андрій пішов на роботу, а я взялася до справ: вирішила зібрати його речі в чемодани, щоби ввечері він просто забрав їх і ми більше не бачили одне одного.

Це був, можливо, найважчий ранок за останніх шість років. Я розкривала шафи, шухляди, натрапляла на якісь дрібниці з нашого спільного минулого: старі листівки, прикраси, фотокартки з далеких часів, коли ми були щасливі й закохані. Сльози самі котилися з очей, проте я твердо вирішила, що не буду з цим зволікати.

Коли складала його речі, раз по разу намагалася уявити його нове життя з тією «особливою» жінкою. Думки хаотично металися:

— А раптом він скоро пошкодує? А раптом вона кине його? А що, якщо він прийде, проситиме пробачення? Чи зможу я йому пробачити?

Проте цей потік думок розчинився, коли я закрила останню валізу. Зібравши три середні сумки й один великий чемодан, я відставила їх у коридорі.

Вечір прийшов швидше, ніж очікувалося. О 19:00 я почула, як ключ провернувся в замку. Увійшов Андрій, погляд у нього був трохи збентежений, та все ж він поводився досить упевнено. Побачивши речі, складені біля дверей, він розгубився:

— Ти вже зібрала все?

— Так, — відповіла я максимально спокійно. — Твої речі он там. Можеш перевірити, чи я бува нічого не забула.

Я взяла зі столу папку з документами й простягнула йому:

— Тут твої документи: паспорт, водійські права, страховки.

Андрій кивнув і вже збирався взяти валізи, коли раптом зупинився, зиркнув на мене й запитав те, чого я точно не очікувала у цей момент:

— А тапочки? Собі на згадку залишила. чи як. Вони між іншим вісімсот гривень коштували, устілка ортопедична.

Я спочатку не повірила своїм вухам. Усі ці сцени розлучення, зізнання, «велика любов» поза шлюбом — і раптом він питає про старі домашні капці, які я дійсно забула кинути в чемодан. Я не змогла стримати нервовий сміх:

— Ой, вибач, — сказала я, трохи заїкаючись від стримуваного реготу. — Забула про них. Але ж. Ти серйозно? Вони ж розвалюються, ти нові придбати хотів.

Андрій знизав плечима:

— Ну, мені ж у новій квартирі треба в чомусь ходити. Там підлога холодна. Та й залишати таку дорогу річ – не розумно, так що не переводь усе на сміх.

У цю мить я відчула, що всі мої негативні почуття раптово кудись зникають. Мене накрила хвиля полегшення: як можна сумувати, чи жалкувати за чоловіком, якому важливіші за все якісь домашні капці?

— Звісно, візьми, — нарешті видихнула я, діставши з-під ліжка його пошарпані капці. Я простягнула їх йому, дивлячись, як він обережно кладе їх у валізу, немов найцінніший скарб.

— Дякую, — зітхнув він, дивлячись на мене. — Ну, тоді я піду.

— Так, — мовила я. — Усього тобі найкращого, Андрію.

На цьому ми попрощалися. Двері зачинилися, і я почула, як він шкутильгає сходами вниз із торбами в руках. Я уявила, як він дорогою обертається — чи, може, все ж таки не обертається. Але то вже не мало значення.

Потім я дізналася від спільних знайомих, що Андрій дійсно «розпочав нове життя» з тією жінкою, яка працювала з ним в одному відділі.

Спочатку в них усе було гарно, вони поїхали кудись на відпочинок, виставляли в соцмережах спільні фото. Я старалася не дивитися на них, бо знала, що це може знову викликати неприємні спогади. Але якось приятелька, яка дуже цікавилася «життям після розлучення», поділилася новинами:

— Олю, я тут бачила Андрія з його новою пасією. Слухай, у них там справжній мексиканський серіал, а не стосунки. Вона хоче і ресторанів і подорожей і суконь і машин, а твій Андрій вираховує яка пляшка олії дешевша, та в якій 800мл, чи та в якій 1000. Уяви що то між ними?

я лиш посміялась втішена тим, що все так не дуже у новій сім’ї чоловіка. Так, чоловік і справді любив усе підраховувати і в нас бюджети різні були. Але я кохала і не звертала уваги. Ну а тут, напевне, не той варіант.

Відтоді минуло кілька місяців. Я думала, що повністю оговталася, коли раптом отримала від Андрія повідомлення у месенджері. Він писав:

— Привіт, як ти? Можливо, можемо зустрітися, випити кави чи ігристого. Поговорити, як друзі

Я так довго дивилася на той екран, що він потух, і довелося знову розблоковувати телефон. Щиро кажучи, мене охопило змішане почуття: образа, здивування й навіть трохи цікавості. Але розмовляти з ним я наміру не мала.

— Привіт. Дякую за запрошення, але я не думаю, що нам є про що говорити. Бережи себе й свої старі капці З повагою, Оля.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page