Оксана закрила ноутбук і масажувала скроні. Сьоме співбесіда за місяць. Сьоме ввічливе «ми вам обов’язково передзвонимо». Вона підвелася з-за столу у вітальні, підійшла до вікна і подивилася на сірий київський двір на Троєщині. Березень уже почався, але весна ніяк не відчувалася — ні в повітрі, ні в душі.
— Ну як? — Артем вийшов зі спальні, сонно протираючи очі. Він працював до півночі, тому по вихідних спав до обіду.
— Як завжди. Посміхалися, кивали, щось записували. Обіцяли зателефонувати.
— Оксано, може, ти надто вибаглива? — Він пішов на кухню, увімкнув кавоварку. — Скільки вже нормальних пропозицій було?
— Дві, — вона повернулася до нього. — Дві дійсно гідні.
— От саме! А ти від обох відмовилася.
— Артеме, одна була в компанію, яка продає сумнівні товари. Ти серйозно думаєш, що я мала погодитися?
— Платили непогано.
— Мені важлива не лише зарплата, — Оксана склала руки. — Мені важливо, чим саме я займаюся. Я не можу працювати там, де людей вводять в оману.
— А друга пропозиція? Там теж сумнівно?
— Там пропонували копійки за посаду старшого менеджера. За повний день і постійні переробки.
Він налив каву в дві чашки, простягнув одну їй.
— Це краще, ніж нічого. У нас же кредит на квартиру, Оксано. Двадцять третього число — платіж.
— Я пам’ятаю, — вона взяла чашку, але не пила. — Я чудово пам’ятаю про кредит. Я про нього думаю щодня.
— Тоді чому ти така прискіплива? — в голосі Артема з’явилася досада. — Я один тягну все: комуналку, кредит, продукти. Мені теж непросто, між іншим.
— Я не просто так відмовляюся! — Оксана підвищила голос. — Я відмовляюся від роботи без перспектив. Ти хочеш, щоб я все життя отримувала мізер? Щоб через п’ять років ми були в тому ж становищі?
— Я хочу, щоб ти думала про сьогодні, а не про далеке завтра! — він поставив чашку на стіл різко, кава трохи розхлюпалася. — Які перспективи, Оксано? Ти подивися навколо. Ситуація нестабільна. Що буде завтра — ніхто не знає. Треба брати те, що пропонують. Зараз. Негайно.
— А я думаю інакше, — вона відвернулася. — Саме в такі часи треба шукати місця, де є майбутнє. Стабільні компанії з нормальним керівництвом. Навіть якщо зараз платять менше.
Він зітхнув
— Ми це вже сто разів обговорювали.
— І ще сто обговоримо, поки ти не зрозумієш.
— Я тебе розумію. Просто не згоден.
Запала важка тиша. Чути було лише гудіння холодильника. Оксана зробила ковток кави — вона вже охолола.
— До речі, — Артем відкашлявся, — я думав… Може, нам таки взяти машину?
— Машину? — вона здивовано подивилася на нього. — Ти серйозно? У нас іноді на нормальні продукти грошей не вистачає, а ти про машину?
— У кредит візьмемо. Мені на роботу зручніше буде добиратися. Економія часу.
— Економія часу, — повторила вона. — Артеме, ти тільки-но говорив про кредит на квартиру. Як ми потягнемо ще й автокредит?
— Коли ти вийдеш на роботу, потягнемо. Разом.
— Якщо я вийду на ту роботу, яку ти вважаєш правильною, ми не потягнемо два кредити.
— Тоді шукай із нормальною зарплатою!
— Я шукаю! — вигукнула Оксана. — Щодня сиджу, розсилаю резюме, ходжу на співбесіди! Ти думаєш, мені легко? Ти думаєш, мені приємно, коли мене скрізь розглядають, як товар?
Артем промовчав. Він знав, що вона має рацію, але визнати це вголос не міг. Його власна робота висмоктувала всі сили — переробки, постійний тиск від керівництва, страх скорочення. Він приходив додому виснажений і бачив, що Оксана теж на межі. Це виснажувало їх обох.
— Вибач, — сказав він тихо. — Не хотів на тебе тиснути.
— Але тиснеш, — вона поставила чашку. — Постійно.
Він кивнув і пішов до спальні. Оксана залишилася біля вікна, дивлячись на порожній двір.
Через тиждень вона повернулася з чергової співбесіди зовсім в іншому настрої. Артем сидів на дивані з ноутбуком, перевіряв робочу пошту, коли вона влетіла в квартиру, сяючи.
— Артемку! — вона скинула туфлі в передпокої, підбігла до нього. — Ти не повіриш!
— Що трапилося? — він підвів погляд, насторожено.
— Я була на співбесіді в «МедСофт Україна»! Це компанія, яка розробляє програми для лікарень і поліклінік. Уявляєш? Вони роблять систему, яка допомагає лікарям швидше ставити діагнози, вести історію пацієнтів. Це дійсно важливо, дійсно потрібно людям!
Артем мовчав, вивчаючи її обличчя. Такого захвату в її очах він не бачив уже багато місяців.
— Там неймовірна команда, — продовжувала Оксана, сідаючи поруч. — Я розмовляла з керівником відділу, з HR-директором, навіть з одним із програмістів. Вони всі такі захоплені, знаєш? Вони вірять у свій продукт. У них уже є договори з кількома великими лікарнями в Києві та Львові, і вони планують розширюватися.
— І яка посада? — запитав він обережно.
— Менеджерка з роботи з клієнтами. Я спілкуватимуся з медзакладами, допомагатиму впроваджувати систему, збирати відгуки. Артеме, це ж так круто! Я зможу реально допомагати людям, а не просто перекладати папірці.
— Звучить непогано, — погодився він. — А зарплата?
Оксана зам’ялася.
— Спочатку невелика. П’ятнадцять тисяч на випробувальний термін. Потім, через три місяці, піднімуть.
— П’ятнадцять тисяч, — повторив Артем, і голос його став безбарвним. — На випробувальний.
— Так, але це тільки початок! Там є річні премії, можливість кар’єрного зростання. Керівник сказав, що через рік, коли я освоюся, зарплата може бути в півтора раза вищою. А якщо компанія вийде на біржу, як планують, співробітники отримають опціони!
— Оксано, — Артем закрив ноутбук, — опціони — це повітря. Через рік може нічого не бути. А кредит у нас зараз. Комуналка зараз. Їжа зараз.
— Але компанія стабільна! Я перевірила — вони на ринку вже вісім років, мають хороші інвестиції…
— Вісім років — це не так багато в ІТ, — перебив він. — Багато проєктів закриваються. А ті, що виживають, скорочують людей при перших труднощах.
— Це не стартап, це вже сформована компанія!
— Із зарплатою в п’ятдесят тисяч. Оксано, ми не протягнемо на ці гроші.
— Протягнемо! — вона підвелася. — Ми впораємося, якщо економитимемо. Я порахувала — якщо я скорочу свої витрати, не купуватиму одяг, косметику…
— Це не життя, це виживання, — він теж встав. — Ти хочеш повернутися в студентські часи? Рахувати кожну гривню, відмовляти собі в усьому?
— Краще так, ніж працювати там, де мені не подобається!
— Тобі не треба, щоб тобі подобалося. Тобі треба отримувати зарплату.
Вона дивилася на нього, і в очах з’явилися сльози.
— Ти нічого не зрозумів. Зовсім нічого.
— Я зрозумів, що ти знову обираєш мрії замість реальності.
— А ти хочеш, щоб я відмовилася від мрії заради твоєї реальності!
Вона розвернулася і пішла до спальні, грюкнувши дверима. Артем залишився посеред вітальні, відчуваючи, як усередині все стискається від злості й безсилля.
Три дні вони майже не розмовляли. Оксана чекала листа від «МедСофт Україна». Перевіряла пошту кожні пів години, хапалася за телефон при кожному сповіщенні. Артем робив вигляд, що працює, але насправді спостерігав за нею і відчував, як росте його тривога.
На четвертий день, коли Оксана пішла до подруги, він не витримав. Відкрив її ноутбук — пароль вони ніколи не ховали, — зайшов у пошту. Лист від «МедСофт Україна» прийшов сьогодні вранці.
«Добрий день, Оксано! Раді повідомити, що ви успішно пройшли всі етапи. Ми готові запропонувати вам посаду менеджерки з роботи з клієнтами на обговорених умовах. Чекаємо вашого підтвердження до 15 березня. З повагою, команда HR «МедСофт Україна»».
Артем сидів, дивлячись у екран. Серце калатало. Він знав, що цього робити не можна. Але страх за їхнє майбутнє, за кредит, за все їхнє життя виявився сильнішим.
Він натиснув «Відповісти».
«Добрий день! Дякую за пропозицію, але я змушена відмовитися. Знайшла інший варіант, більш відповідний за умовами. Дякую за приділений час. З повагою, Оксана Кравець».
Палець завмер над кнопкою «Надіслати». Останній момент, коли можна все скасувати.
Він натиснув.
Лист полетів. Артем закрив ноутбук, витер спітнілі долоні об джинси. Усередині все холонуло від усвідомлення зробленого. Але він переконував себе, що вчинив правильно. Захистив їхню сім’ю.
Оксана повернулася через дві години. Вона була спокійною, навіть посміхалася.
— Як пройшло? — запитав Артем, намагаючись звучати природно.
— Добре. Юля передає привіт, — вона пішла на кухню, налила собі води. — Розповідала, що в них на роботі відкрилася вакансія. Запропонувала резюме надіслати.
— А яка компанія?
— Торгова. Продають обладнання для ресторанів. Двадцять п’ять тисяч одразу.
Артем насторожився.
— І ти зацікавилася?
— Подумаю, — вона знизала плечима. — Поки чекаю відповіді від «МедСофт».
Він кивнув і вийшов із кухні, відчуваючи, як по спині тече холодний піт.
Минуло десять днів. П’ятнадцяте березня минуло. Оксана стала нервовою, дратівливою. Перевіряла пошту щохвилини. Дзвонила в компанію, але їй сказали, що HR на лікарняному.
— Мабуть, передумали, — сказала вона Артему ввечері шістнадцятого. — Знайшли когось іншого.
— Може, лист у спам потрапив? — запропонував він, відчуваючи, як усе всередині стискається.
— Перевіряла вже сто разів. Нічого.
Вона лягла на диван, уткнулася обличчям у подушку. Артем сидів у кріслі й дивився на неї, ненавидячи себе.
Сімнадцятого березня Оксана вирішила написати їм сама. Сіла за ноутбук, відкрила пошту — і побачила в папці «Надіслані» той самий лист. Від її імені. З відмовою.
Спочатку не зрозуміла. Перечитала тричі. Потім подивилася дату — дев’яте березня, день, коли вона була в Юлі.
— Артеме, — покликала вона, і голос тремтів. — Іди сюди.
Він увійшов, і по його обличчю вона все зрозуміла.
— Це ти, — сказала вона тихо.
Він мовчав.
— Ти відмовився від роботи, яку я так чекала? — вона підвелася. — Ти хоч розумієш, наскільки це було для мене важливим?
— Оксано, я…
— Ти заліз у мою пошту? Написав від мого імені?
— Я хотів захистити нас, — почав він, але вона перебила:
— Захистити? Ти хотів вирішувати за мене! Ти вважаєш мене неспроможною самій приймати рішення?
— Ні, звісно ні…
— Тоді поясни! Поясни, чому ти втрутився в мої справи!
— Бо ти робиш неправильний вибір! Бо ти живеш мріями, а я намагаюся тримати нас на землі! Бо я втомився один тягнути все і дивитися, як ти відмовляєшся від нормальних пропозицій заради примарних перспектив!
— Це були мої рішення! Мої! Не твої!
— Але вони стосуються нас обох!
— І що, це дає тобі право писати листи від мого імені? Брехати? Маніпулювати?
Артем замовк. Він бачив, що програв цю розмову.
— Я зробив те, що вважав правильним.
— Ти зробив те, що було зручно тобі, — її голос став холодним. — Ти навіть не спробував мене переконати. Не спробував знайти компроміс. Просто вирішив за мене.
Вона відійшла, обійняла себе руками.
— Знаєш, що найстрашніше? Не те, що ти це зробив. А те, що ти досі вважаєш себе правим.
— Я захищав нашу сім’ю.
— У нас немає сім’ї, — сказала вона тихо. — У нас є двоє людей, які живуть разом і зовсім не розуміють одне одного.
— Оксано, не кажи дурниць…
— Це не дурниці! Ми з тобою різні. Зовсім різні. У нас різні цінності, різні пріоритети, різне розуміння поваги. Ти готовий брехати й маніпулювати, аби отримати своє. А я так не можу.
— Усі брешуть.
— Ні, не всі! Не я! — вона витерла сльози. — Я ніколи б не залізла в твою пошту. Ніколи б не прийняла рішення за тебе. Бо я тебе поважала. Поважала, — поправила вона. — До сьогодні.
Артем відчув, як земля йде з-під ніг.
— Що ти хочеш сказати?
— Я хочу сказати, що мені потрібен час подумати. Про нас. Про те, чи варто нам бути разом.
— Через цю роботу? Через один лист?
— Не через лист! Через те, що за ним стоїть! Ти не розумієш? Це не просто помилка — це фундаментальна різниця між нами.
Вона взяла куртку, сумку.
— Я поїду до Юлі. Мені потрібно побути самій.
— Оксано, зачекай…
Але вона вже вийшла.
Три дні вона жила в подруги. Артем дзвонив, писав — вона не відповідала. На четвертий день прийшла забрати речі.
— Я подала на розлучення, — сказала вона спокійно, складаючи одяг у валізу.
— Ти серйозно? — він стояв у дверях спальні. — Через це?
— Через те, що я більше тобі не довіряю, — вона не дивилася на нього. — Через те, що ти показав мені, хто ти насправді. І ця людина мені не подобається.
— Оксано, всі помиляються…
— Це не помилка. Помилка — це коли забув привітати з днем народження. А те, що ти зробив — це свідомий вибір. Вибір не довіряти мені. Не поважати мене. Вибір контролювати замість підтримки.
— Я завжди тебе підтримував!
— Ні. Ти підтримував ту версію мене, яка робила те, що ти вважав правильним. А справжню мене ти намагався змінити, підкорити. І я більше не хочу цього терпіти.
Вона взяла валізи, пройшла повз нього до виходу.
— Що з квартирою? — запитав він.
— Продамо. Розділимо гроші. Або ти викупиш мою частку — мені байдуже.
— А кредит?
— Платитимемо порівну, доки не продамо. Я тебе не кину, — вона взула туфлі. — Я не така, як ти.
Це боліло найбільше — її спокійна впевненість.
Двері зачинилися. Артем зрозумів, що втратив її назавжди.
Оксана сіла в таксі й набрала номер HR-менеджерки з «МедСофт Україна».
— Алло.
— Добрий день, це Оксана Кравець. Ми з вами зустрічалися три тижні тому на співбесіді.
— О, Оксано! Звісно, пам’ятаю. Як справи?
— Я хотіла дізнатися… Посада менеджерки з роботи з клієнтами ще відкрита?
Пауза.
— Ви ж відмовилися, наскільки я пам’ятаю?
— Це сталося непорозуміння, — Оксана стиснула телефон міцніше. — Я не надсилала той лист. Це… довга історія. Але я дуже хочу працювати у вас. Дуже. Якщо є хоч найменший шанс…
Ще одна пауза.
— Знаєте, вчора дівчина, яку ми планували взяти замість вас, сказала, що не зможе вийти — плани змінилися. Тож посада відкрита. Якщо ви досі зацікавлені…
— Зацікавлена! — Оксана відчула, як по щоках течуть сльози — сльози полегшення. — Абсолютно зацікавлена.
— Тоді приїжджайте завтра в офіс, оформимо документи. З понеділка зможете вийти?
— Зможу. Звісно зможу.
— Чудово. До зустрічі, Оксано.
— До зустрічі. І величезне спасибі.
Вона опустила телефон, подивилася у вікно. Таксі їхало вечірнім Києвом, повз освітлені вітрини, повз людей, повз усю цю метушню великого міста.
Попереду була невизначеність — нова робота, нова сторінка життя, розлучення, пошук житла. Було страшно. Але водночас вона відчувала те, чого давно не відчувала.
Свободу.
Свободу бути собою. Приймати власні рішення. Помилятися й виправляти помилки. Іти своїм шляхом.
Може, зарплата в «МедСофт» була невеликою. Може, попереду чекали фінансові труднощі. Може, не все піде за планом.
Але це буде її вибір. Її життя. Її шлях.
І це було важливіше за все.
Головна картинка ілюстративна.
