День був звичайним, осіннім. Я готувала вечерю, коли мій чоловік, Денис, привіз свою матір, Людмилу Павлівну. Наші стосунки зі свекрухою завжди були рівними, я б сказала, “діловими”.

Жодної зайвої теплоти, але й значних розбіжностей теж не було. Ми віталися зі святами, і наші візити були нечастими.

Ми й раніше допомагали їй — то з придбанням побутової техніки, то з медичними потребами, то з невеликим ремонтом. Робили це по змозі, і вона завжди приймала допомогу з вдячністю, зберігаючи між нами своєрідну рівновагу. Але нещодавно Людмила Павлівна вийшла на заслужений відпочинок. І, здавалося, її “апетити” щодо нашої фінансової участі різко зросли.

Ми сиділи втрьох на кухні. Я подала чай. Людмила Павлівна почала здалеку, з тієї “прелюдії”, яку я вже навчилася розпізнавати.

— Ох, любі мої, — глибоко зітхнула вона, розмішуючи цукор, — усе життя я присвятила роботі, дітям, а тепер нарешті настала пора пожити для себе. Стільки всього відкладала на потім! Подорожі, театри, нові враження.

Я з Денисом обмінялася швидкими поглядами. Ми обоє відчули, що далі буде “суть”. І вона не забарилася.

— Але ж ви самі розумієте, — вона звела очі на Дениса, а потім на мене, — мої державні виплати такі скромні. Спробуй звести кінці з кінцями, коли навколо стільки спокус і потреб!

Денис, мій чоловік, уже почав кивати. Він завжди прагнув догодити матері.

— Тож, я тут подумала, — свекруха поклала ложечку й дуже рішуче сперлася ліктями на стіл. — Ви ж, діти, повинні підтримувати матір! Це ваш синівський і невістчин обов’язок!

Я напружилася. “Обов’язок” — це слово завжди викликало в мене протидію.

— Я хочу, щоб ви мені щомісяця перераховували стабільну суму на мою картку. Щось таке, що дозволить мені почуватися впевнено і не економити на кожному кроці.

Сума, яку вона озвучила, 10 тисяч, являла собою значну частину нашого сімейного доходу — приблизно третину зарплати Дениса. Ця заява пролунала, як грім серед ясного неба. Це було не прохання, а пряма вимога.

Людмила Павлівна, побачивши наші аж ніяк не святкові обличчя, знизала плечима, наче це була найбуденніша річ у світі.

— А що? Зараз так багато хто робить! Ось, наприклад, син моєї сусідки, Віри Петрівни, щомісяця надсилає їй у два рази більше! І нічого, не скаржиться, не жадібний. А ви, молоді, все одно на ногах стоїте міцно.

Денис виглядав розгубленим. Він завжди уникав прямого конфлікту.

— Мамо, ми ми повинні це обговорити. Це не така маленька сума. Ми подумаємо і порадимося, — невиразно пробурмотів він.

Людмила Павлівна, схоже, очікувала, що син одразу ж “оплатить рахунок”. Вона підібгала губи і підвелася.

— Добре. Думайте. Але чим швидше, тим краще. Я розраховую на вашу совість і на вашу допомогу.

Вона пішла, явно не в дусі. Я провела її до дверей, і як тільки вони зачинилися, я повернулася до Дениса.

— Ми повинні поговорити, — сказала я, і це вже була моя рішуча заява.

Ми сіли обговорювати ситуацію, але одразу ж стало зрозуміло, що ми з Денисом дивимося на цю проблему під абсолютно різними кутами.

— Світлано, це ж моя мати! — Денис ходив по кімнаті, схвильовано потираючи чоло. — Я майже згоден. Їй справді не вистачає. А ми могли б її підтримати.

— Підтримати чи утримувати? — я підвищила голос. — Це дві великі різниці, Денисе. Вона не просить допомоги на лікування чи нагальний ремонт. Вона вимагає, щоб ми фінансували її відпочинок! Вона хоче сісти нам на шию і днями дивитися свої телевізійні шоу, виходячи лише для того, щоб обговорити їх із подругами!

— Ти утрируєш! — він зупинився. — Вона заслуговує на гарний відпочинок! Вона тяжко працювала!

— А ми? — я не поступилася. — Ми не працюємо? У нас двоє дітей, Денисе! Наш син, Олексій, цього року вступає до університету. Його навчання — це солідна частина нашого бюджету. Через рік вступає донька, Вікторія, з аналогічними витратами. А ти хочеш, щоб ми утримували ще й твою матір?

Я вирішила піти ва-банк.

— Гаразд, якщо ти вважаєш, що це наш “обов’язок”, тоді я вимагаю справедливості. Якщо ми субсидуємо твою матір на таку суму, ми повинні перераховувати гроші і моїм батькам. Причому вдвічі більше, адже їх двоє!

Денис спалахнув.

— Ти доводиш ситуацію до абсурду! Ти чудово знаєш, що тоді нам самим залишиться грошей хіба що на найнеобхідніше!

— А в чому, власне, абсурд? — я схрестила руки на столі. — Абсурд у тому, що твоя мати хоче обкласти нашу родину даниною, навіть не соромлячись, чи в тому, що ти готовий затягнути нам паски до останньої дірочки заради її комфорту?

Мої батьки, які живуть у селі, були для мене яскравим прикладом. Вони такого ж віку, як і Людмила Павлівна, але, навпаки, намагаються допомагати нам.

Вони ведуть чимале господарство, забезпечують нас свіжими продуктами, іноді навіть “підкидають” то свіжу птицю, то мішок овочів. Вони нічого від нас не вимагають, розуміючи, що ми не настільки заможні, щоб надсилати їм гроші.

Вони просять лише про допомогу у важких фізичних роботах на городі. Не більше.

— Мої батьки не вимагають, а допомагають, — наполягала я. — А твоя мати вирішила, що ми її банк.

Денис насупився, але він не міг знайти вагомого контраргументу. Він лише ходив по кімнаті, невдоволено сопів. Я ж щодня нагадувала йому про наше фінансове становище, не дозволяючи йому навіть думати про те, щоб перерахувати матері гроші.

Варто зробити це один раз, і наступного місяця питання про наступний “транш” виникне обов’язково.

Наш розлад став відчутним. Денис ходив надутий, а я була непохитною. Я розуміла, що стою на захисті інтересів не лише наших дітей, а й нашого майбутнього.

— Ти повинен зрозуміти, Світлано, — якось увечері сказав Денис, сидячи в кріслі, — я відчуваю себе винним. Вона моя мати.

— Винним? — я сіла навпроти. — У чому? У тому, що ти працюєш і утримуєш свою родину? Свою дружину і своїх дітей? Ти маєш допомагати, коли це потрібно. Але ти не маєш бути її постійним спонсором.

— А що ти пропонуєш? — він зітхнув. — Я не можу просто сказати їй: “Ні, мамо, викручуйся сама”.

— Я пропоную альтернативу, — мій голос був спокійний і діловий. — Ти хочеш фінансувати маму, щоб вона мала змогу жити на широку ногу? Це її бажання, а не необхідність. Тоді знайди додаткове джерело доходу. Знайди ще одну роботу. Працюй на маму, якщо так бажаєш.

Денис рішуче відмовився від цієї пропозиції.

— Я вже працюю достатньо, Світлано.

— А як інакше? — я підняла брову. — Чому ми повинні затягувати паски, відмовляючи собі та дітям у необхідному, заради того, щоб Людмила Павлівна почувалася на пенсії “вільно”? Нехай вона співвіднесе свої доходи і витрати.

— Ти занадто жорстка, — пробурмотів він, відвертаючись.

— Я реалістка, Денисе. Мої батьки у селі встають із першими півнями, щоб мати змогу допомогти нам і забезпечити своє життя. А твоя мати очікує, що ми будемо працювати, щоб вона могла сидіти вдома і насолоджуватися життям.

Тижні перетворилися на місяці. Людмила Павлівна регулярно дзвонила синові, цікавлячись, коли ж буде “перший транш”. Денис відповідав невизначено, посилаючись на “складність нашого бюджету” та “непередбачені витрати”.

Якось вона приїхала до нас із незапланованим візитом. Вона була явно незадоволена.

— Денисе, я хочу поговорити з тобою наодинці, — сказала вона, кинувши на мене косий погляд.

Я не поступилася.

— Людмило Павлівно, ми одна сім’я. І всі фінансові питання, що стосуються нашого спільного бюджету, ми вирішуємо разом. Кажіть.

Вона нервово розгладила спідницю і почала:

— Денисе, синку, ти ж знаєш, що я не вимагаю багато. Але мої подруги їздять на різні курорти, дозволяють собі гарні речі. Я ж не гірша! Я хочу, щоб ти почувався гідним сином.

Я втрутилася, поки Денис шукав, що відповісти.

— Людмило Павлівно, ми чудово розуміємо ваше бажання. Але наш пріоритет — це освіта наших дітей. Олексій потребує значних вкладень у підготовку до університету. Наші можливості зараз обмежені.

Вона обурилася:

— Діти — це, звичайно, важливо! Але матір, яка дала тобі життя, важливіша! Вона — на першому місці!

— Я не згодна, — мій голос не підвищився, але став холодним, як лід. — Зрілі, дорослі діти, які створюють свою родину, повинні мати свої пріоритети. І в цьому пріоритеті спочатку йде їхня власна родина, а потім — батьки, але лише в межах розумної і посильної допомоги. Ми готові допомогти вам, якщо у вас виникне справді критична ситуація — зі здоров’ям чи житлом.

Я подивилася на неї прямо.

— Але брати вас на повне утримання, просто для забезпечення комфортного відпочинку, ми не будемо. Ми не маємо на це фінансової спроможності. Наші батьки, обидві пари, прекрасно справляються зі своїми пенсіями. Вони не вимагають від нас усього того, що ви.

Людмила Павлівна зрозуміла, що я — незламна стіна. Вона знову кинула на мене обурений погляд.

— Ти налаштовуєш сина проти рідної матері! — вигукнула вона, звертаючись до Дениса. — Ти повинен її слухати, а не свою дружину!

— Мамо, — Денис нарешті знайшов у собі сили, — Світлана права. Наші діти — це наш пріоритет. Ми не можемо собі цього дозволити. Ми допоможемо тобі, якщо тобі буде дуже важко, але щомісячна обов’язкова сума ні.

Вона підвелася і рішуче попрямувала до виходу.

— Добре, Денисе. Я бачу, як ти змінився. Не очікувала такої невдячності.

Коли вона пішла.

Дивно але після того випадку стосунки у мене із чоловіком зіпсувались гектиь. Він ходить ображений на мене, не розмовляє, намагається навіть у квартирі уникати.

Чесно? Я не розумію оцього всього. Скажіть мені, ну хіба у нинішніх реаліях я не права?

Головна картинка ілюстративна.