Я розумію, що у неї непроста доля, але ж від цього варто якось відмежуватися, а не шукати собі виправдання, що тепер жінці не обов’язково мати дітей аби почуватися повноцінною. Обов’язково, бо ти жінка і природа в тебе це вклала.
Якби природа думала по-іншому, то створила б тебе іншою.
А Леся ображається.
– Ти мені, Лесю, ще маєш «дякую» сказати, що я в твоє життя лізу і тобі правильний шлях вказую. Бо мені серце за тебе болить, що ти отак своїми руками від свого щастя відмовляєшся, – кажу я їй, – то інші покивають головами, що ти дуже прогресивна, але завтра вони про тебе забудуть, а я ні. І мені не байдуже, що ти на старість років будеш без крихти любові.
Отак я їй кажу, а вона лише фиркає, що діти виростають і ніякої від них подяки.
– То ти виховай так аби подякували. Що ти університети та курси позакінчувала, а життя не знаєш?
Я все розумію, що вона сама з неблагополучної родини, але все ж.
В мене теж тато дебоширив не раз і що? І виросла, і дітей на світ привела, і люблю їх та бажаю для них всього якнайкращого.
– Ти просто мого не бачила, – каже мені Леся, – Вічно на дивані, як не хворий після вчорашнього, то вже спить і його чіпати не треба. А мама? Нас четверо і ми всі в обносках… Дякує всім за те, що віддають непотріб. А ми ходимо в тому… Хоч якийсь гарний одяг у мене був? А тепер хіба інші чоловіки? Он в Люди моєї – те ж саме.
Справа в тому, що її сестра рідна Людмила теж пішла по материній долі і теж має четверо діток і чоловіка непутящого. То ввесь час телефонує Лесі, щоб та їй гроші позичила чи дітям щось купила. Леся зичить і знає, що сестра не віддасть. А гірше того, що інші її брати та сестри вважають, що Леся й так задобре живе і має їм всім допомагати.
– Ти одна і маєш велику зарплату. А ми твоя рідна кpов. То хіба не можна нам допомогти?, – кажуть.
Вона не раз мені отак жаліється, що є банкоматом для родини, а я вкотре кажу:
– Того й приведи собі на світ маля і будеш своїй кровиночці гроші давати та витрачати – і не так образливо, як чужим.
– Жалію я їх, розумієш?, – каже вона мені.
– А тебе хто пожаліє?, – кажу на те я.
І отак живе – всім навколо дай та допоможи, а сама свою долю від себе відганяє.
– Тебе племінники не пригріють і не пожаліють, скільки б ти в них грошей не вкладала. Все чекатимуть, на кого заповіт напишеш і нікому не вгодиш, – напоумляю я.
То скажуть, люди добрі, чого мене не послухати? Як так не хочеться з чоловіком жити – то ж не обов’язково.
Нехай буде дитинка і живи собі заради неї. І радість від того буде і потім не таким видається безглуздим життя. що то заради себе одної жити?
Ну хоч би й жила заради себе – але ж родичі не дають.
– Так, я пхаю носа в твоє життя, але просто отак подумай сама – де я не права, – кажу я їй.
А вона заявляє, що я з іншої планети і ми просто не порозуміємося. Я в такі дурниці не вірю. Яка планета? Ти жінка – от і дій, як жінка. Якби мало бути по-іншому і мала бути радість в чомусь іншому, то так би усі жили, а не одиниці. Хіба я неправду кажу?
Фото Ярослава Романюка.