fbpx

Я ходила супермаркетом, коли пискнуло повідомлення з невідомого номера. “Терміново передзвони та кинь 200 на телефон. Роман”.

Роман. Романа за своє життя я знала лише одного, колишнього чоловіка. Ще копирсалася у спогадах, але так нікого більше і не згадала. З якого дива я повинна йому дзвонити, та ще й гроші скидати на телефон. Мабуть аферюги, подумала я і пішла далі з візком до молочного відділу. Ще хвилин десять совалася магазином зі списком, попереду вихідні і ми з донькою зібралися до села.

Я все переклала з візка в багажник, сіла за кермо, як пискнуло ще одне повідомлення з того ж номера. Потім ще й ще.

“Абонент просить передзвонити”.

Ото наполегливість. Чого він про мене раптом згадав. Напевно, велиииииикі проблеми. Коли й раніше в нього щось не складалося, він завжди так говорив розтягуючи слово. Наче чим більше и в слові, тим проблеми більші.

З Романом я розлучилася дев’ятнадцять років тому. Пішов він сам. Завів собі молоду “любов”. Хотів навіть поділити квартиру, яку мої батьки купили нам на весілля. Тільки нічого не вийшло. Поїхав тільки на своїй машині, яку теж купили як подарунок на весілля, вже його батьки. Кожен залишився при своєму.

А більше ділити не було що. Донька, тоді їй було п’ять років, лишилася зі мною, а він платив мізерні аліменти. Платив зовсім мало. Іноді зовсім не платив. І зовсім не спілкувався з дитиною.

– Вона ж дівчинка, от якби син. – завжди казав він.

Дівчинка давно виросла, а борг із аліментів так і висить. А я й не наполягала. Після розлучення змінила роботу та мала добрі заробітки. З дочкою ми мали все необхідне. Заміж я так більше і не вийшла. Спочатку весь вільний час займала донька і кар’єра, а зараз ще й батьки.

От і в той день ми їхали до них. Батько вже нездужає. Доводиться кожні вихідні провідувати їх. До того ж там потрібний невеликий ремонт. Я за всі роки навчилася справлятися з усім сама. Дочка вже працює, збирається заміж. Все у житті ніби добре.

Час їхати.

‐ Мам, це хто там тобі виписує? – Запитала Юля про безперервні повідомлення на мій телефон.

– Сама точно не знаю. Або якісь пройдисвіти, або твій батько.

– Тато? Він навіть писати вміє? Я думала, він і говорити не вміє. Жодного разу не подзвонив за всі роки.

– Коли щось треба, то все вміє. Майже все. Хоча правильніше було б сказати майже нічого.

Нашу розмову перервав дзвінок, саме з цього номеру.

– Мамо. Візьми слухавку. Може, щось важливе.

Я зупинилася, бо не люблю розмовляти за кермом, це мене дуже відволікає, а за містом ще й зв’язок місцями губиться.

– Слухаю.

– Славо. Чому ти мене ігноруєш?

– Я на незнайомі номери не відповідаю. А в тебе був інший.

– Тепер це мій, запиши. – Роман замовк.

– Чому мовчиш?

– Та що казати. Як донька?

– Донька добре. Це все?

– Я тут випадково дізнався, що ти сама живеш. Добре живеш. А я теж один. Знаєш, як люди зараз знайомляться? От. А нам і знайомитись не треба.

– Ой! То ти пропозицію мені робиш!

– Ну, це не пропозиція ще. Але можемо спробувати.

– Ні. Більше з тобою не збираюся пробувати.

– А ти в доньки запитай. Татко завжди потрібен. Я ж вас забеспечував.

– Чудово забезпечував, молодець. Борг висить у сто разів більший, ніж ти нас назабезпечував.

– Ну вмієш ти перебільшувати.

– Нам ніколи. Ми маємо справи.

– Стривай. Зачекай. Я ж не просто так дзвоню. Я в лежу в стаціонарі, проблеми серйозні. Операція, сама розумієш. Ходити поки не можу. А, крім вас, нікого немаю.

– А як же дружина, діти?

– Діти ще вчаться, а дружина вигнала.

– І що ти хочеш? Відвідати прийду. Але не сьогодні і не більше одного разу. Говори номер лікарні.

– Ні ні. Не треба приходити. Мені б кілька гривень. От телефон треба поповнити. Ну і на їжу тисячу-другу. Не буду вам більше набридати.

Я щиро розсміялася. Ну, не змінився Ромцьо. Був казкарем, таким і лишився.

Мама зустрічала біля хвіртки, як завжди. Батько сидів на лавці біля дому.

– Щось ви довго сьогодні. Я давно на вас виглядаю.

– Трохи затрималися. Телефоном розмовляла, а ти ж знаєш, що я не люблю говорити за кермом.

– Це ти молодець. Правильно. А до нас тут твій вранці приїжджав.

– Мій? Який мій?

– Ромко.

– Що хотів?

– Про тебе розпитував.

– Не кульгає?

– Ні. А повинен?

– Він має лежати в лікарні, казав, що не ходить. Дзвонив, грошей просив.

– І у нас просив. Дід йому п’ятсот гривень дав.

– А ще просив спробувати пожити разом знову.

– Пройдисвіт!

Ми з Юлькою переглянулись і розреготалися.

Наступного дня Роман знову дзвонив.

‐ Я тобі номер карти скинув учора.

– Навіщо?

– Ну, я ж тебе просив.

– А ти відніми від боргу, що ти доньці заборгував. І ще! Забудь про моїх батьків! І про нас також. Ти нас уже раз викреслив зі свого життя, зроби це ще раз.

У слухавці не було більше жодного звуку. Я натиснула на відбій. Колишній з’явився та зник. Добре, що цього разу обійшлося без втрат.

You cannot copy content of this page