Настя вимкнула газову плиту, зняла з конфорки каструлю з супом і поставила її на дерев’яну підставку біля вікна. Надворі вже починало вечоріти, Настя дивилася у вікно, як за межею порається її сусідка, молода жінка, яка кілька років тому залишилася сама з малим сином. Життя в селі для самотньої жінки завжди було непростим, і Настя це добре розуміла, бо сама вже давно ґаздувала без чоловіка.
З боку крайньої яблуні, що росла майже біля самої огорожі, пролунав сухий тріск. Настя прислухалася і підійшла ближче до шибки. За кущами щось зашаруділо, а за мить пролунав короткий скрик.
Жінка миттєво вибігла на ґанок, навіть не встигнувши куртку накинути.
— Хто там є? — голосно спитала вона, ступаючи на стежку.
Біля стовбура яблуні, притиснувши руки до боку, сидів сусідський хлопчик. Поряд у траві лежали розсипані яблука.
Малий мружився і тихо скиглив, намагаючись піднятися, але одразу опускався назад на землю.
— Нащо ж ти туди ліз, дитино? — Настя підійшла ближче і нахилилася до нього. — Де тобі болить? Встати можеш?
— Нога болить і бік, — тихо відповів хлопчик.
— Сиди, не рухайся, я зараз маму покличу, — сказала Настя і швидко попрямувала до хвіртки.
Вона постукала у сусідські двері, і на ґанок одразу вибігла мати хлопчика.
— Що сталося, тьотю Насте? — спитала вона, роззираючись довкола.
— Ходи швидше на мій город, малий із яблуні впав, — мовила Настя.
Сусідка бігцем кинулася за Настею. Коли вони підбігли до дерева, хлопчик уже лежав на боці і тихо плакав. Жінка опустилася біля нього на коліна, почала обережно торкатися його рук та ніг.
— Ой, Боже мій, що ж це таке, — мовила вона, притискаючи долоні до обличчя. — Що ж мені тепер робити?
— Треба в лікарню їхати, хай лікарі подивляться, — сказала Настя. — Клич когось із машиною або викликай службу.
— Та чим я платитиму? — сусідка повернулася до Насті, і в її очах були сльози. — Ви ж знаєте, що я сама його тягну. У мене в хаті ні копійки немає, геть усе на продукти пішло.
Настя подивилася на сусідку, потім на малого, який тиснувся до матері. Усередині в неї все стиснулося від жалю.
— Я маю трохи відкладених грошей. Донька минулого місяця передала, щоб я собі дров купила. Візьмеш їх.
— Тьотю Насте, я все віддам, віддам, — швидко заговорила сусідка. — Тільки-но з лікарні повернемося і мені гроші перерахують, одразу все поверну.
Настя дістала з шафи тумбочки пластикову коробку, витягла звідти згорнуті купюри і віддала сусідці. Жінка подякувала, швидко засунула гроші в кишеню і пішла з дитиною додому.
Настя залишилася сама. Вона прибрала зі столу, зачинила двері і сіла біля вікна. Думки про те, як тепер купувати дрова на зиму, трохи турбували її, але вона заспокоювала себе тим, що зробила правильно. Дитині потрібна була допомога, і чекати було ніколи.
Минув тиждень, а потім і другий. Хлопчика вже через п’ять днів виписали з лікарні, він знову бігав вулицею і грався з іншими дітьми. Настя бачила його з вікна, але сусідка більше до неї не заходила. Коли вони випадково перетиналися біля місцевого магазину, жінка лише коротко кивала головою і швидко відверталася, роблячи вигляд, що дуже поспішає.
Насті це здавалося дивним, проте вона не хотіла нав’язуватися. Вона чекала, що сусідка сама зайде, коли матиме змогу повернути борг. Пройшов перший місяць, за ним пішов другий, але ніхто так і не з’явився на її подвір’ї.
Одного дня Настя вийшла зачинити хвіртку і побачила сусідського хлопчика, який сидів на лавці біля свого паркану і крутив у руках пластмасову іграшку.
— Доброго дня, тьотю Насте, — сказав малий, підвівши голову.
— Доброго дня, — відповіла Настя, зупиняючись біля огорожі. — Як твоє самопочуття? Нічого вже не болить?
— Ні, давно все пройшло, — бадьоро відповів хлопчик. — Я вже й знову бігаю.
— А мама вдома? — обережно спитала Настя.
— Ні, мама в район поїхала, — мовив малий. — Вона каже, що їй треба нову сукню купити і макіяж зробити, бо ввечері їде на весілля до своєї подруги в місто. Вона ще вранці пішла на автобус.
Настя заніміла від цих слів. Виходило, що гроші на нові речі, зачіску, макіяж та поїздки у сусідки були, а повернути борг за лікування дитини вона навіть не збиралася.
— Ясно, — тихо сказала Настя. — Ну, то біжи до хати.
Того вечора Настя довго не могла заснути. Вона ходила по кімнаті, дивилася на порожню коробку в шафі і відчувала, як її охоплює гіркота. Справа була навіть не в самій сумі, а в тому, як легко людина забула про надану допомогу і спокійно витрачала гроші на розваги, роблячи вигляд, ніби нічого не сталося.
Настя вирішила все вияснити, коли побачила сусідку на подвір’ї.
— Доброго дня, — мовила Настя, зупиняючись біля сходинок ґанку.
Сусідка здригнулася від несподіванки.
— Доброго дня, тьотю Насте.
— Я хотіла спитати про гроші, які ти в мене позичала, — прямо сказала Настя. — Минув уже другий місяць. Мені скоро треба дрова замовляти, а я залишилася без заощаджень.
Сусідка миттєво змінила вираз обличчя. Вона випросталася, склала руки на грудях і подивилася на Настю з роздратуванням.
— Віддам я вам ваші гроші, нікуди вони не дінуться! — підвищила голос сусідка. — Але зараз у мене немає зайвих! Ви що, не можете зачекати?
Настя подивилася на неї, не вірячи власним вухам. Вона не чекала особливої подяки, але така грубість і зверхність її вразили. Вона більше не мовила жодного слова, повернулася і повільно пішла до своєї хвіртки.
Усю ніч Настя просиділа біля вікна. Вона дивилася на темне подвір’я і не могла зрозуміти, як людина, якій вона допомогла у скрутну хвилину, може так поводитися.
Проте, наступного дня біля хвіртки Насті зупинилася біла машина з синіми смугами. З неї вийшли двоє чоловіків у формі та місцевий дільничний. Вони відчинили хвіртку і пройшли на подвір’я. Настя саме вийшла на ґанок із порожнім відром.
— Доброго дня, Насте Іванівно, — мовив дільничний, дістаючи з папки папери. — Нам надійшла заява від вашої сусідки. Мусимо розібратися.
— Яка заява?
— Ваша сусідка стверджує, що її дитина травмувалася з вашої вини, — зачитав дільничний. — Вона вимагає компенсації за лікування та заявляє, що ви вимагаєте з неї гроші.
Настя від здивування аж посеред ґанку зупинилася. Вона дивилася на дільничного і не могла вимовити ні слова.
— Та як же це? — нарешті мовила вона, і її голос затремтів. — Та ж малий сам на дерево заліз! Я ж йому допомогла, я ж їй власні гроші віддала, щоб вона його до лікарні завезла!
— Насте Іванівно, є підписи свідків, — спокійно сказав один із приїжджих.
Настя повернула голову і побачила, як біля сусідського паркану стоять двоє її давніх знайомих, з якими вона роками жила поруч. Вони побачили її погляд і одразу відвернулися, роблячи вигляд, що оглядають кущі.
— Нам доведеться проїхати до відділку для складання офіційних пояснень, — мовив дільничний.
Настя відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона витягла з кишені кофти смартфон, який їй колись подарувала донька, і тремтячими пальцями знайшла її номер.
— Доню… — заговорила Настя у слухавку, стримуючи сльози. — Приїдь, будь ласка… До мене поліція приїхала, сусіди заяву написали, кажуть, що я винна…
— Мамо, заспокойся і нічого не підписуй! — одразу залунав у слухавці строгий голос доньки. — Хто там є? Ніяких пояснень без мене не давай! Я вже сідаю в машину і їду до тебе! За годину буду!
Донька Насті працювала юристкою у місті і мала чималий досвід у судових справах. Вона відклала всі свої засідання і вже за п’ятдесят хвилин її авто зупинилося просто перед службовою машиною біля хвіртки.
— Доброго дня. Я адвокат і донька Насті Іванівни, — твердо мовила вона. — На якій підставі ви намагаєтеся вивезти літню людину без присутності правозахисника? Покажіть мені копію заяви та реєстраційні документи.
Дільничний зніяковів і передав їй папери. Донька Насті швидко пробігла очима по тексту.
— Ця заява абсолютно безпідставна, — сказала вона. — Ось план кадастрового знімання нашої ділянки. Дерево росте суворо на нашій території, у межах норми. Дитина перебувала на чужій приватній території без дозволу. А що стосується свідків — я зараз особисто опитаю кожного з них із диктофоном і попереджу про відповідальність за неправдиві свідчення.
Чоловіки у формі перезирнулися.
— Ми проведемо додаткову перевірку, — сказав один із них. — Наразі їхати нікуди не потрібно.
За кілька хвилин службова машина від’їхала від подвір’я. Донька Насті одразу попрямувала до сусідки, а потім до інших будинків на вулиці. Вона розмовляла з ними твердо і впевнено, показуючи папери і пояснюючи наслідки таких заяв.
Вже через дві години сусідка, перелякана можливим судовим розглядом та штрафами, забрала свою заяву з відділку і передала Насті весь борг до останньої копійки через дільничного. Сусіди, які підписали папери, більше не виходили на вулицю і намагалися не показуватися на очі.
Донька допомогла Насті прибрати в хаті, наносила води і заварила чай.
— Бачиш, мамо, усе вирішилося. Більше вони до тебе не полізуть. Я про все домовилася.
— Дякую тобі, — тихо відповіла Настя. — Якби не ти, я б не знала, що робитися.
Після від’їзду доньки на вулиці стало зовсім тихо. Сусідка більше ніколи не зверталася до Насті і, виходячи з хати, завжди відвертала обличчя в інший бік. Інші сусіди теж перестали підходити до неї, коли бачили на вулиці. Настя спочатку переживала через це, а потім подумала, що люди відкрили своє справжнє лице і це теж добре.
