Я хотіла зробити якнайкраще для доньки, бо знала сама, що таке не мати свого кутка та поневірятися в гуртожитках. А в результаті не мала від доньки подяки, хіба від любки мого чоловіка, але я вже про те не хочу знати.

Квартиру ми з Антоном отримали на початку восьмидесятих і я була така щаслива, що не передати словами, нарешті свій куточок, своя кухня і ванна. Нікому не побажаю жити в гуртожитку тих часів, коли таргани були всюди, холод, протяги і галасливі сусіди. В таких умовах між нами й самими злагоди не було, а як бути веселим, коли сусіди веселяться до ночі, а чоловік нічого не робить аби це припинити?

Діти теж давали приводи натішитися батьківством: то одяг змалів, то форму загубив, то соплі приніс. Було дуже радісно жити, як бачите.

Тому нова квартира, то був шанс для нового і щасливого життя. Знаєте, я найбільше переживала за перехідний вік у доньки, ніж за те, як ми будемо жити далі, тобто підлітковий період мені видавався найбільшою проблемою мого життя. Якби ж я знала…

І ось ми вже живемо в нашій квартирі і наче все добре, переклеїли шпалери і купили меблі, я тішуся, що скоро донька піде вчитися, а далі й син підросте і буде мені щастя – вся квартира моя, вірніше моя з чоловіком.

Але донька нас ощасливила тим, що вчитися не буде, бо виходить заміж.

– Ти де будеш жити зі своїм кавалером?,- питаю я її.

– З вами, а де ж іще?

Я лиш руками сплеснула, а потім і за голову взялася, бо де ми всі помістимося? Але тут на роботі мені порадили, що при розлученні квартири розмінюють і кожному з батьків лишають по дитині. Це наче був знак і ми побігли ним скористатися. Тоді я ще не розуміла, чому чоловік так в цьому зацікавлений, сам метушиться, щоб встигнути до повноліття доньки. Ми так гарно відсвяткували своє розлучення – всі пішли в ресторан і зятя з собою взяли. Далі облаштовувалися на новому місці, як прийшла до мене донька, щоб я їй ключі дала її батькової квартири, де вона з ним прописана. Я дала свій дублікат, а вона знову приходить:

– Ти що спеціально не даєш мені ключі? Це моя квартира і я там буду жити без тебе і твоїх правил! Вже й так дістала.

Слово поза слово і те, що ключі не підходять пішло на останній план. Але далі Антон не прийшов ночувати, я місця собі не знаходила і зібралася його шукати. Добре, що хоч вирішила почати з нової квартири. Я бачила, що там світить світло, тому довго барабанщика в двері, чоловік відкрив і був трохи зніяковілий, але потім набрався хоробрості:

– Я тут буду жити зі своєю новою дружиною, а від вас не хочу нічого чути. Я на вас пахав двадцять років і все, до побачення!

Перед моїм носом гримнула двері, а я все ще не могла прийти до себе. Коли він встиг? І ось я з такими думками йду додому, як донька знову зі своїм – коли вона переїде у свою квартиру.

– Ніколи, там батько буде вити гніздечко з новою дружиною.

– Та з тобою завжди так! Нічого не вмієш до пуття зробити і правильно тато вчинив, я б сама від тебе пішла, але не маю куди.

Отак мене підтримала донька, бо не було вже куди вести свого нареченого. Вони таки одружилися і никалися по орендованих квартирах, чим мені неодноразово докоряли. Далі й онук у мене з’явився і все чомусь я була винна в тому, що у дитини нема свого ліжечка чи нового велосипеда. Я тоді зібрала речі і поїхала на заробітки. Донька переїхала до нас і гляділа брата, бо він ще вчився в школі.

Я заробила їй на квартиру і тоді вона вже так до мене ластилася, але я не вірила такому. Мені вже за шістдесят і я не вернуся додому, бо того дому, який я так хотіла зберегти – нема, бо нема у мене справжньої родини, а дім, то там, де твоє серце.

Донька мені давно чужа, як і її діти, син оженився і виїхав в Америку, тому я лиш по відео його бачу. До тепер себе питаю: а якби я нічого не робила з квартирою, то чи був би у мене чоловік, любляча донька і син? Як ви гадаєте?

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page