– Бо ти, Юстино, завжди була біля панської роботи, папірці переставляла в конторі, а далі в районі примостилася, де ти щось в господарці розумієшся? Як не зарано посадиш, то запізно, те не зійшло. Те перелила, те засохло. Ти подивися на мене…
І далі починалася просто якась проповідь того, як вона все життя таланувала, від самого малку, коли пасла гуси, далі перейшла на кози, далі вже пасла корову.
– А ти в цей час каблучками цокала по бруківці!, – казала мамі.
В такі моменти мама намагалася виправдовуватися, що вона то вчилася, то працювала, але ж гроші передавала матері і їй, Ліді.
– А за чий кошт ми хату перекрили, – казала вона їй, – Та паркан поставили? Поки ти кози пасла я копійку заробляла.
Мама моя, Юстина, була старша на вісім років від Ліди і мала, за мірками села, кращу долю, ніж її сестра. Бо Ліда й справді дуже бабусі допомагала по господарстві, далі вийшла заміж в інший кінець села, але у неї було просто законом прийти надвечір до матері з дітьми та насікти січки, накосити корові, наносити води і ще й поговорити з мамою про те, як пройшов день.
Моя ж мама була в містечку на роботі, а на вихідні приїздила додому, звичайно, що вся сільська праця була на ній в ці дні, а з понеділка вона знову була панночкою міською.
– Мама через тебе дві корови тримала, свиню та живність, мовляв, треба Юстині помагати, треба копійку складати, бо квартиру їй треба оновити і меблі купити. А мені так, хіба поможе сапати навесні.
І отак дві рідні сестри в такому віці мали суперечки, бо мама все їй за одне, а сестра про інше – сама не господиня і дітей так навчила. Що мама попросить її посидіти в неділю до неї, та про минуле згадати, а вона за своє:
– Я не маю як ляси точити і ніколи не мала, а ти все отак готова годинами говорити, а город ваш заростає!
Мама на те лиш скрушно хитала головою, видно відчувала, що не має вже часу набутися з сестрою, згадати, як же минуло її життя.
Що працювала вона в місті до пори до часу, а потім вернулася в село, коли все почало валитися та й тішилася тому, як же їй спокійно вдома.
– Та я б вже ніколи того міста й не хотіла, аж мені тут на голову легше, – завжди казала, те згадуючи.
Нерви оті й на її стан впливали, бо не мала вона тієї сили, щоб зранку до ночі гарувати. Бувало щось вичитає, як садити, щоб не заростало та з Лідою радиться, а та на сміх:
– Та сонце пригріло і трактор оре – тоді й саджай. А ти свої книжки геть викинь, або в туалеті поклади – там більша від того користь.
Чи надумала кіз тримати та сир корисний в місто продавати, то Ліда тут-як-тут:
– Та ту козячку й на дух не переварюю, я задурно не хочу, а ти будеш за те в людей гроші брати? Правду кажуть, що гроші людям голови баламутять!
І отак моя мама й дослухалася сестри та тримала одну козу, хоч теж, на думку Ліди, це геть не по-газдіськи.
А потім… А потім мами моєї не стало… І почала тітка Ліда до нас заходити, але вже не хвалитися, а згадувати, на розмову мене викликати, як то вони з моєю мамою робили те чи се, як їй без неї сумно… А що я їй буду нагадувати, за їхнє життя, сама ж хоче забути ті слова колючі, то яка я буду, як їй їх нагадуватиму?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота