— Ти що, справді думаєш, що без тебе я пропаду? — гаркнув Микола, його голос тремтів від злості, коли він різко відсунув стілець від столу, аж той заскрипів по підлозі. — Ти ж нікуди не підеш! Куди ти підеш, Олено? Без мене ти — нуль, порожнє місце! Я тебе тримаю з жалю, чуєш? З жалю!

Я стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з чаєм, що вже давно охолола, і відчувала, як серце калатає так сильно, що, здавалося, ось-ось вискочить. Мої руки тремтіли, але я змусила себе повернутися до нього обличчям.

— Я йду, Миколо. Сьогодні. Зараз. І не повернуся, — сказала я тихо, але твердо, дивлячись йому прямо в очі. — Квартира наша спільна, ти знаєш. Завтра прийде ріелтор. Продамо її, поділимо гроші. Тобі вистачить на окрему хату десь на околиці. А я починаю нове життя.

Він зіскочив з місця, його обличчя почервоніло, очі блищали від обурення й подиву.

— Продаси? Ти що, вигадала? Це наш дім! Вісімнадцять років разом! А ти просто візьмеш і викинеш мене, як непотріб?

— Наш дім? — я гірко всміхнулася, ставлячи чашку на стіл. — Це був твій дім, Миколо. Ти в ньому лише командував. А  я була прислугою. Досить. Я забираю свої речі й іду до Світлани. І не намагайся мене зупинити.

Він відкрив рота, щоб щось крикнути, але я вже розвернулася й пішла до спальні, зачиняючи за собою двері. За ними я чула, як він бурмоче щось собі під ніс, але вперше за багато років його слова не мали надо мною влади.

Мене звати Олена, і я прожила вісімнадцять років у шлюбі, який давно перетворився на кайдани. Я пам’ятаю, як усе почалося: ми з Миколою познайомилися на танцях у будинку культури, коли мені було двадцять два.

Він був високий, гучний, із широкою посмішкою, що затьмарювала усе довкола. Я, молода дівчина з провінційного містечка, повірила, що він — моя казка.

Ми одружилися за пів року, і я переїхала до його квартири, хоча згодом ми придбали більшу завдяки допомозі моїх батьків. Тоді я думала, що це дрібниця. Але з роками ця дрібниця стала моїм єдиним якорем.

Микола завжди вважав, що він — голова сім’ї, а я — лише додаток до його величі. Він працював на заводі, приходив додому втомлений і вимагав, щоб усе було ідеально: вечеря на столі, сорочки випрані, підлога вимита.

Я не заперечувала. Я народила доньку Марину, і це стало моїм виправданням: «Ради дитини треба терпіти». Але з часом його слова ставали дедалі гострішими.

— Олено, ти подивися на себе! — казав він, сидячи за столом і наминаючи мої котлети. — Ти змінилась до невпізнання. Де та дівчина, що була! Що з тобою коїться?

Я намагалася пояснити, що мені бракує часу на себе. Але він лише сміявся.

— Ой, не вигадуй! Раніше ж була струнка, як тополя! А тепер що? Сама себе до такого довела!

Він сам не був зразком фізичної форми — живіт, що звисав над ременем, і задишка після підйому на третій поверх. Але себе він виправдовував: «Я ж на роботі гну спину! А ти що? Сидиш удома, як царівна!» Але прпо те, аби я йшла на роботу він і чути не хотів, бо я повинна була бути вдома і чекати його із смачними стравами у чистому домі.

Я слухала й мовчала. Моя сусідка Світлана, з якою ми колись разом вчилися в педагогічному інституті, не раз казала мені:

— Олено, кинь його! Ти ж молода ще, гарна! Чого ти себе гробиш у цьому болоті? Переїжджай до мене, у мене двокімнатна, місця вистачить. Я психолог, бачу людей наскрізь. Твій Микола — класичний приклад. Ти себе знищиш, якщо не підеш.

— Світлано, а Марина? Їй потрібен батько, — відповідала я, хоча в душі знала, що Микола для доньки був радше декорацією, ніж опорою.

— Батько? — Світлана фиркала. — Він їй хіба бачить! Та й доросла вона в тебе ще трохи і в інститут піде.

Я кивала, але поверталася додому. Бо куди мені було йти? Без освіти, без роботи, з дитиною на руках? Я звикла до цього кола: кухня, прання, прибирання, уроки з Мариною, Микола зі своїми претензіями. Це було моє життя. І я думала, що так і має бути. Тим паче, я так прожила майже 18 років, що уже зміниш?

Але одного дня все змінилося. Я мила підлогу на кухні, хоча голова крутилася від утоми. Я не снідала, бо поспішала випрати штори, а потім ще й вікна протерти. Раптом світло перед очима потьмяніло, і я відчула, як підлога тікає з-під ніг. Останнє, що пам’ятаю, — холод кахельної плитки об щоку.

Прокинулася я від того, що Марина трясла мене за плече.

— Мамо! Мамо, що з тобою? — її голос тремтів.

Вона викликала швидку, і незабаром до нас приїхав молодий лікар, Андрій. Він уважно оглянув мене, виміряв тиск, послухав серце.

— Олено Петрівно, ви себе зовсім занедбали, — сказав він м’яко, але твердо. — Вам потрібен відпочинок. І правильне харчування.

Микола стояв поруч і бурчав. Йому неподобалось абсолютно все. Чіплявся до кожного слова, Зрештою сказав, що голодний, а я аби не сипати їсти оце все вигадала. :

— Та що ви їй вигадуєте? Вона вдома сидить, нічого не робить! Це я на роботі за двох!

Андрій подивився на нього спокійно, але з якоюсь іскрою в очах.

— Праця вдома — це теж праця. І вона не менш виснажлива, повірте.

Він виписав мені рецепт й пішов, але я помітила, що на звороті рецепта щось написано дрібним почерком. Ввечері, коли Микола заснув, я прочитала: «Ви — чудова жінка, яка заслуговує на краще, ніж постійні докори. Знайдіть у собі сили змінити життя. Ви здатні на більше».

Ці слова вразили мене, наче грім. Я підійшла до дзеркала й довго розглядала себе. Обличчя бліде, під очима темні кола, волосся скуйовджене, руки грубі від побутової хімії. Я згадала, якою була на нашому весіллі: усміхнена, з блиском в очах, у білій сукні, що підкреслювала талію. А тепер? Хто ця жінка в дзеркалі?

Тієї ночі я не спала. Думки гуділи в голові, наче рій бджіл. Я згадувала, як колись мріяла стати вчителькою літератури, як любила читати й писати вірші. А що тепер? Лише прання й готування. На світанку я зібрала валізу й пішла до Миколи.

— Я йду, — сказала я просто.

Він лише роздратовано махнув рукою.

— Іди, куди хочеш. Думаєш, я за тобою бігатиму?

Я не відповіла. Зібрала найнеобхідніше й постукала до Світлани.

— Світлано, можна в тебе пожити? Хоч би тиждень, поки не встану на ноги.

Вона обняла мене й усміхнулася.

— Олено, ти що, питаєш? Заходь! У мене якраз порожня кімната. І знаєш що? Я давно чекала, коли ти нарешті прокинешся.

Життя у Світлани було як ковток свіжого повітря. Вона не дозволяла мені прибирати чи готувати.

— Ти в мене гість, а не прислуга, — казала вона. — Іди гуляй, читай, займайся собою.

Я почала ходити парком, дихати свіжим повітрям. Згодом влаштувалася кур’єром. Робота не надто престижна, але давала стабільний заробіток плюс я ходила цілими днями.

Одного дня Світлана привела мене до своєї подруги, перукарки Наталі.

— Наталко, зроби щось із моєю подругою. Вона має сяяти!

Наталя посадила мене в крісло й заходилася чаклувати. Вона підстригла мені волосся, пофарбувала в теплий каштановий колір, зробила легкий макіяж.

— Олено, ти подивися на себе! — скрикнула Світлана, коли я вийшла з салону. — Ти ж красуня!

Я глянула в дзеркало й ледь впізнала себе. Очі блищали, посмішка була щирою. Я відчула, як у грудях розливається тепло.Світлана подарувала мені свою стару сукню — трохи завелику, але Наталя підшила її за вечір.

— Тепер ти готова підкорювати світ, — сміялася вона.

Я почала відвідувати курси англійської, які організувала бібліотека. Там я познайомилася з людьми, які, як і я, шукали нового початку. Я знову почала писати вірші, і одного разу навіть прочитала їх на вечорі поезії.

— Олено, в тебе талант! — сказала мені викладачка. — Подавай твори на конкурс!Я не подавала, але слова ці гріли душу.

Через три місяці я зрозуміла, що не можу довго жити за рахунок Світлани. Я повернулася до Миколи, щоб обговорити продаж квартири.Він зустрів мене холодно.

— Ну що, набігалася? Повернулася? — кинув він, не відриваючися від телевізора.

— Ні, Миколо. Я прийшла поговорити про квартиру. Вона наша, ти знаєш. Продамо, поділимо гроші. Тобі вистачить на хату про яку ти мріяв.

Він зіскочив із дивана.

— Ти що, серйозно? Я скільки років тут жив, а ти мене на вулицю?

— Ти сам казав, що без мене прекрасно обходишся, — відповіла я спокійно. — Чисто в хаті? Їжа готова? То живи й далі.

Він бурчав, але діватись було нікуди, погодився. Судитися він не хотів — знав, що правда моя. Я придбала невелику квартиру у містечку поряд із нашим містом. сорок хвилин маршруткою і я на роботі.

Марина, наша донька, вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Вона дзвонила мені щотижня.

— Мамо, я так пишаюся тобою! Ти молодець, що пішла. А тато бурчить, але, здається, починає розуміти.

Одного разу я випадково почула, як Микола скаржиться Марині по телефону.

— Марино, коли ти приїдеш? Прибери в хаті, наготуй на тиждень! Я ж не можу все сам!

— Тату, — відповіла донька твердо, — Я не можу постійно їздити до тебе прибирати і готувати. Я маю свою сім’ю. Мама все життя тобі прислужувала. А ти спробуй сам.

А я? Я живу своїм життям. Пишу вірші. Донька вмовила піти навчатись, нині я на другому курсі. Можливо, хоч після сорока я таки стану вчителем.

Головна картинка ілюстративна.