Ми з чоловіком прожили у шлюбі 11 років. І все в нас було добре, тільки ось дітей Бог не дав. На цьому ґрунті у нас почалися різні неприємності у стосунках і в результаті чоловік пішов від мене заради іншої жінки, яка подарувала йому спадкоємця.
Було дуже не просто переживати наш розрив, але глибоко в душі я розуміла його, адже він так мріяв про повноцінну сім’ю, яку я не могла дати. Після розлучення він багато разів вибачався, я не стала думати щось нехороше на чоловіка і вибачила його.
Якось подруга, яка працює в дитячому будинку, розповіла мені про дівчинку Іванку.
І почала вмовляти прийти подивитися на неї. Раптом вона мені сподобається, тоді можна удочерити дівчинку, раз сама я не можу мати дітей, а час настав вже замислитися про дітей серйозно і діяти.
Дівчинка з’явилася на світ у добрій сім’ї, але її батьків не стало. Рідних у неї практично не було, тож вона потрапила до дитячого будинку.
Я накупила їй багато різних книжок і одразу помчала до цієї установи.
Дівчинка самотньо сиділа на лавці. Поруч гралися діти.
– Мамо, чому тебе так довго не було? – Запитала Іванка. — Я одразу впізнала тебе.
Я стримувала свої почуття. Того ж дня я почала готувати документи, щоб удочерити Іванку. І ось, коли все було готове, директор дитячого будинку заявила, що не може дати згоди на удочеріння, бо я незаміжня. Через якийсь штамп у паспорті я не могла забрати Іванку, але ж обіцяла їй.
Всю дорогу додому я не могла повірити, що це кінець… Сиділа довго на лаві біля дому і не могла стримати свої емоції. До мене підійшов сусід Максим, з яким я була знайома.
– Олю, у тебе щось трапилось? Запитав він.
Несподівано для себе я розповіла Максимові свою сумну історію. Вислухавши до кінця, він сказав:
– Заспокойся, все налагодитись.
Я не заплющила очей всю ніч, а вранці подзвонили у двері. На порозі стояв Максим.
– Олю, я тут подумав, давай одружимось. Я хочу допомогти тобі і дівчинці, яка так потребує матері.
Я не могла повірити, що почула.
— Максиме як так? Не розумію.
– Цей шлюб буде на папері, проте ти зможеш забрати Іванку. А потім, коли все налагодитись, ми розлучимося.
Недовго подумавши, я погодилася прийняти пропозицію Максима.
За місяць нас розписали, а вже за тиждень Іванка була вдома.
– Ти мій татко? — несподівано спитала дівчинка Максима.
– Ні, але дуже хотілося б стати.
Минув деякий час і я насолоджувалася материнством. Максим часто приходив до нас у гості, дарував Іванці подарунки, балував смаколиками. І одного разу ми зрозуміли, що кохаємо одне одного.
Розлучатися не довелося. Виявилося, що я подобалася Максимові вже давно, ще коли я була заміжня за колишнім чоловіком.
Пройшло небагато часу ми усиновили ще братика Івана для Іванки. А за рік у нас з’явилась спільна донечка Полінка.
Так, у мене з’явилася велика і дружна сім’я, про яку я так мріяла.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
