Що маю за клопіт – словами ні описати, ні передати! Хто б міг подумати, що таке зі мною буде і чому? За що?
Ми з Петром прожили разом пів життя, я не думала, що в його сорок три роки, йому захочеться якогось нового життя, бо мене все влаштовувало!
Ми ростили єдину доньку, яка вже була на виданні, бо зараз тобі дев’ятнадцять і ти кажеш, що ніякого хлопця не маєш, а через місяць прибігаєш і кажеш, що при надії і терміново треба робити весілля.
Саме через це я й сказала Петрові:
– Петре, ти ж бачиш, що дівка ходить по клубах та ще й вчиться – всяке може бути, а у нас ніякого запасу.
Поїдь хоч на рік, щоб мали з чим весілля зробити.
Що я сказала поганого? Що я такого сказала???
Я хіба для себе його туди послала? Бо їсти не маю що, чи сукенку нову хочу?
Всі двадцять років перебивалася від зарплати до зарплати і економила та викручувалася, а тут просто вирішила зробити як краще для нашої спільної доньки!
Він дуже неохоче поїхав, казав, що не має сили, а там треба робити. А я йому кажу:
– Не один казав, що п’ятсот доларів можна мати спокійно і не напружуватися, то й шукай таку роботу, раз на більше не хочеш! Нам п’яти тисяч цілком стане на весілля!
І от поїхав та потім довго нив, що жити нема де, їжа незвична, клімат жаркий! Я клала слухавку і відчувала, що нічого, крім злості не відчуваю. Це треба ж бути таким безхарактерним!
Гроші він нам не висилав, бо не знав як на початках, а потім сказав, що всі привезе за раз. Я йому й вірила.
Але ось проходить рік, а від Петра ні грошей, ні його появи. Хоч я йому регулярно телефонувала, але він мені нічого не казав, ні на що не натякав!
Я йому телефоную, що у нас дах протікає і треба негайно грошей на ремонт. Він щось там довго мимрив і сказав, що передасть знайомим.
Я їду спеціально до Львова з іншої області, зідзвонююся з тією людиною і він мені дає дві тисячі!
Я мало не впала!
Я йому давай дзвонити і кажу:
– Ти скільки передав, бо я щось нічого не розумію.
– Дві тисячі, – гордо каже він.
– Ти знаєш на що цих грошей стане – питаю я його.
– Та на дах стане, – говорить він.
Знаєте, тягнути і навчання доньки самій і всі побутові питання, чекати від чоловіка підтримки, а тут отак?
Я вже себе стримати не могла.
Я йому такого наговорила і мені було байдуже, що той знайомий все це чує. Я йому сказала і за дах і за доньку.
Ледве я заспокоїлася і подякувала людині, що привезла хоч це, а він тоді мені й каже:
– Пані, не хотів влазити, але Петро давно живе з жінкою і має маленьку доньку, тому він так мало й передав.
Все! Я завмерла!
Яка донька? Яка жінка? Як???
Я його за тим посилала за кордон?
Спочатку не вірила, а надіялася, що це якась брехня, що такого просто не може бути, але…
Відтоді Петро просто про нас забув, виявилося, що його нова дружина сказала, що його донька вже доросла, а ця маленька і потребує всього, тому й нема чого нам щось висилати.
На тому моє сімейне життя й скінчилося.
Доньку я видала заміж без чоловіка і його грошей, заміж ще раз виходити й не думала, бо я була офіційно одружена й далі з Петром. Більше нікому не могла довіритися і не хотіла цього всього клопоту.
Єдина моя радість в онуках та моєму квітнику. А Петро й далі живе в Італії і не дається чути. Ось такі бувають заробітки.
Фото Ярослава Романюка.
