Бачила я з вікна магазину, що чоловік й далі сидить на зупинці. Кожна покупчиня додавала свою версію до того, хто той чоловік та чого чекає і картина складалася така: Танька, місцева красуня, крутила йому голову на роботі, а той і приїхав свататися, а у неї ж тут чоловік є. Добре, що зараз на вахті, але вона його випровадила аби ніхто з сусідів не бачив, а він візьми й стань серед села.
– Ох, як приїде Павло, то вже буде концерт, – надіялися одні.
– А їй вперше?, – відказували інші.
-Я ж думала, чому Таньці всі до ніг падають, як спілі груші, а у мене навпаки? двоє дітей і двоє чоловіків здиміло.
Ну, з Тимофієм зрозуміло, молоді ми були, нічого толком не розуміли в коханні, от і стало для нас випробуванням поява Насті. А Миколу сама шукала, думала, лиш би самій не лишитися з другою дитиною, закривала очі на багато чого, мовчала, а він все одно пішов. Ні чоловіків, ні аліментів.
Тому я десь глибоко в душі й співчувала цьому чоловікові, не дуже себе почуваєш добре в такій ситуації. Тому, певно, підійшла та сказала:
– Що ви чекаєте? Автобус уже не ходить, треба чекати завтра зранку.
Він так на мене глянув, наче й не чув нічого.
– Ходіть, кажу, зі мною, бо автобуса не буде, переночуєте в літній кухні.
– Я … Я вам заплачу.
– Ой, не треба, просто більше не попадайте таким жінкам в руки.
Я йшла по вулиці. За мною йшов той чоловік і десятки очей проводжали нас, шушукаючи, що я часу не гаю.
– Ви не подумайте, що ви мені дуже треба, просто знаю, як то, коли покидають та ще й отак…
– Вона не казала, що має чоловіка.
– Ще б пак, і жінки таке роблять, – усміхнулася я.
Поставила на вечерю, підсмажила картоплю з огірками, дітям порізала соломкою, бо вони люблять наче картопля-фрі, а нам просто кільцями. Роман їв і я чула, як бурчить у нього в животі.
Далі постелила йому в кухні і попросила батька прийти у нас ночувати.
– Батько після зміни, а ти собі таку пригоду знайшла, що йому й не відпочить?, – говорила мені мама, але батька таки випровадила до нас.
– Зранку тебе розбуджу і підемо разом на автобус, – сказав Роману батько.
І ось так закінчилася моя добра справа. Правда, носили мене по селу ще кілька тижнів, але батько мені був за алібі.
Аж тут зупинилася машина у нас з робочими.
– Пані, тут у вас вікна треба поміняти, то ми привезли.
– Які вікна? Я не замовляла.
– Не знаю. Все оплачено, сказали в літній кухні поставити, бо дує.
Вилізли чоловіки, вікна демонтували, нові поставили, а я лише очима кліпала. Звичайно, що там вікна давно просилися поміняти, але де я можу на свою зарплату. Та й у хаті теж треба, але там частіше малюю і воно так не дує.
Я не могла намилуватися новими вікнами, а сусіди не могли напліткуватися. Всім було добре.
Романа я більше не бачила. Дуже хочу аби в його житті все склалося добре, бо цей чоловік має гідність, за таким кожна жінка буде, як за кам’яною стіною.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
