– Як ти могла?, – тільки й змогла я сказати.
– А що не зробиш заради квартири?, – усміхнулися вони.
Я вже не хотіла йти й на церемонію по свекрусі, бо мене всю аж трясло – що то за люди такі? Та я з ними й стояти поруч не хочу, а тут ще треба в церкву йти та разом молитися?
Зовиця Зіна одразу дерла носа, коли мене побачила, бо ж я що – родина сільська, приданого нема, а вона он міська дівчина, батьки в інституті працюють, квартира чотирикімнатна, і вона красуня.
Ми з Іваном одружилися і пішли жити в гуртожиток, далі на орендованих жили квартирах і тільки завдяки його батькові вдалося нам двокімнатну квартиру вибити, як то кажуть, вскочили в останній вагон.
Зіна ж вдало вийшла заміж, Сергій був сином начальника заводу, жили вони в окремій трикімнатній квартирі і горя не знали. Навіть в дев’яності вони жили на широку ногу, чого не скажеш про нас.
Згодом Сергій якийсь бізнес відкрив, Зіна гляділа дітей і ніде не працювала, до батьків не часто приходила, бо мала свої нагальні справи.
– Дайте батькам спокійно пожити на старості, що ви їм своїх дітей вічно на вихідні тицяєте?, – не раз мені казала в очі.
– Та я не маю з ким дітей залишити, я ж працюю, – виправдовувалася я, а вона лиш кривилася, мовляв, село.
Мені здавалося, що свекрусі в радість бачити онуків, вийти з ними погуляти, бо ж що самому в такій великій квартирі робити? Минуле згадувати? І так ми наче були свої в її квартирі, діти мої там виросли практично, я приносила їй продукти і прибирала, віддячувала чим могла за її доброту.
Все почалося на вісімдесятиліття свекрухи, ми прийшли і Зіна сама. Привітали матір, подарували подарунки, посиділи і Зіна й каже:
– Ви йдіть, а я все перемию.
Я втішилася, бо мені треба було ще вдома все поробити, бо ж діти хоч і дорослі. А на обід до мене чи не щодня прибігають.
В понеділок дзвонила я свекрусі, але та не брала слухавку, у вівторок теж і я вирішила зайти.
– Ой, я ці дні вдома не буваю, все мене Зіна по нотаріусах водить.
– А чого?, – серце мені стиснулося.
– Та покинув її Сергій, де буде віку доживати, от і переоформила все на неї. Ви не ображайтеся з Іваном, у вас міцна родина і все у вас буде добре, а в неї отаке і в її роки. Яке мені серце від того не спокійне…
Далі Зіна переїхала до матері і через місяць її не стало.
Зовиця зателефонувала моєму чоловікові і повідомила, що треба скинутися на все, бо ж він її син.
– Ти ж знаєш, що грошей у мене нема, тому я не потягну це все. Ти ж теж її син.
А мене аж хапало: як це грошей нема, коли квартиру таку собі відхопила? Та вона купу грошви коштує! Але ж свекруха мені стільки добра зробила, то як я її не відспіваю.
– Я їй гроші понесу і в квартирі треба все прибрати, – сказала я чоловікові.
І ось я заходжу до квартири, а там Сергій порядкує: речі носить, переставляє. Щасливий… Я тільки рота відкрити, як впурхує Зіна, ніжно його обіймає, а тоді мене зауважила і як зарегоче:
– А що ти хотіла? Мама й так би квартиру мені лишила, а так трохи це питання я пришвидшила.
– Як ти могла її так обманути?
– А що таке? У нас і справді справи йдуть не дуже, то велика ймовірність, що й шлюб трісне.
– Але ж не тріснув!
– Ой, все, не будь така правильна. Мало вона тобі віддала свого часу і здоров’я, поки твоїх дітей гляділа? Ми квити тепер всі!
І як таких людей за родичів мати?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
