Зустріч з Павлом для мене була тим останнім вагоном щастя в який я заскочила: гарний, веселий, з достатком і дорослими дітьми. Залицявся до мене так, що я почувалася двадцятирічною дівчинкою, яку просто обожнюють.
Не дивно, що через місяць такого напору я погодилася переїхати до нього жити.
А що я втрачала? Квартиру свою однокімнатну чи дачу в селі? Діти мої виросли і до мене рідко й телефонували. Так були зайняті собою, то чого я мала думати лише про них?
Життя моє склалося наче й добре, бо виходила заміж за коханого чоловіка, але потім все на купу навалилося: і безгрошів’я, і малі діти, і невдоволені свекруха і теща.
Це зараз я вже все розумію і навіть мені прикро за свою поведінку, але тоді я вважала тільки чоловіка винуватцем в усьому: і не долюбив, і не забезпечив, і не захистив.
Не могла собі довго знайти пару, а тоді махнула рукою – вже й не треба, бо що може статися зі мною в перед пенсійному віці?
І стався Павло.
Я була така щаслива, що диву вірила, що він от-от запропонує мені одружитися, тому й почала творити все те, що нікому не раджу робити: старатися бути ідеальною в усьому.
Що я тільки не витворяла і де й сили бралися: перше, друге, компот і десерт були обов’язково, кожного дня все свіже, хата вилизана, ванна протерта на сухо, як і кухня, щодня!
Голова не боліла, хоча спина так нила, що мені здавалося вона втече звідси сама без мене.
Пройшов місяць, а Павло мене заміж не кличе.
Думаєте, я пішла від нього? Ні, я удесятерила свої старання! Двічі вдень були свіжі страви, я лягала спати лиш на кілька годин аби потім встати і навшпиньки ходити по кухні, роблячи заготовки на сніданок.
При тому я встигала й на роботу ходити, добре заробляти і нічим стороннім не забивати Павлові голову. У мене не було ніяких бажань і капризів, я була суцільним щастям без обручки на пальці.
Тільки через пів року до мене дійшло, що нічого не зміниться, що Павло не має потреби брати мене заміж, бо я досі поруч з ним на таких умовах.
Я не знаю в який момент я його розлюбила, не можу отак точно й сказати. Прийняла рішення йти, але не знала як це зробити, тому почала все частіше ночувати в себе, більше часу проводила поза домом і все менше на кухні.
Раптом почав надзвонювати і писати перший чоловік. Павло бачив, що я з кимось спілкуюся і переписуюся, але не надавав тому значення на початку.
Не знаю, що його саме спонукало запросити мене в ресторан, де під скрипку підніс мені обручку.
– Анно, виходь за мене заміж. Я не знайду кращої для себе жінки, ніж ти.
– Це правда, – закивала головою я, – тільки то справа в тому, Павле, що я ж з тобою у же й не живу.
– Що? що ти маєш на увазі.
– Та якби ти був уважний, то б побачив, що шафи я звільнила від свого одягу, забрала майже всі баночки з ванної, невже ти не помітив?
– Ні, я не помітив, але я все одно не розумію, чому ти не хочеш зі мною одружуватися. Ти ж цього так хотіла!
– А ти знав, що я хотіла вийти за тебе?
– Так.
– То чому ж не пропонував одразу?
– У нас і так все було добре, то навіщо щось змінювати?
Я закотила очі – і це хтось говорить про жіночу логіку. А, коли вже від почуттів тільки фіговий листок лишився, то тепер мене заміж кличе…
Я пішла геть з ресторану і з його життя. Прийшла додому, намастила собі смальцю на бородінський і з гіркою посипала зеленою цибулею. Боже, як смачно, швидко і як я давно не їла, бо ж цибуля! Знаєте, стараєшся, зі шкіри пнешся – не цінують, не стараєшся – теж претензії. І як бути?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
