fbpx

Я кумі своїй про це розказала, а вона так відповіла, що я не знаю чи сісти чи падати. Невже до цих пір не може забути, що моя донька її сина відшила

На пенсії ми з чоловіком взагалі в рідне село переїхали з міста, бо квартиру доньці віддали, а онучкові нашому на свіжому повітрі влітку краще, ніж на розпеченому сонцем бетоні міста.

Це я Лідку за куму попросила для своєї Іринки, бо ж колись дружили та й в школі за однією партою сиділи. А в неї син був на кілька років старший за Іринку і вже тоді Ліда жартома казала, що з хресної стане для Ірини другою мамою.

– Ото буде дивина, Марино, коли наші діти одружаться.

Ну я тільки усміхалася, бо я для своєї доні життя в селі не хотіла, а вони мали невелику ферму і там треба було працювати з ранку до смерку.

Так от, коли ми знову вернулися в село, то я з Лідою знову почала дружити, адже минуле вже в минулому. Ну крутила Ірина її Семену трохи голову, і що? Он він уже одружений та діток має двоє. Моя Іринка теж заміж вийшла і має синочка. У всіх життя влаштоване, то нащо минуле тривожити?

Приходжу я до Ліди чи вона до нас і говоримо про життя-буття, що в родині, як здоров’я і які плани. Того разу я теж мала як перед нею душу вилити, бо ж Ірина моя з зятем таке задумали, що я не дуже в таке хочу вірити.

Приїхали до нас на днях та давай здалеку так, що хочуть вони поїхати за кордон на рік, а там як Бог дасть.

– Як то на рік, а потім що?, – питаю їх.

– А там, як буде все добре, то й жити будемо, – каже зять.

– А ми як?, – питаю і на доньку дивлюся, – Як твої батьки, Ігорю? І як дитина це все перенесе? Він же звик до нас і до села?

– За це ми й прийшли питати – чи не поживе у вас Марчик, бо ми будемо обоє працювати і не відомо, як там з дитиною, бо ж треба витратити купу часу на його влаштування в школу, возити, їсти готувати…

– Ага, – кажу, – Але як дитина без вас рік буде?

– Та вже якось буде. Діти до всього швидко звикають, – каже зять.

Нам не важко з онуком бути, але ж то все не дуже добрим пахне, бо ж діти намірилися назавжди покинути домівку.

– А що вам так той закордон здався, – питаю, – Ви ж тут все маєте, де жити, машину, роботу. Що вам ще треба?

– Ви того не зрозумієте, – каже зять, – Бо ви не розумієте, які ми всі бідні.

Я лиш рукою махнула, бо він біди не знає, а язиком плеще.

І отак цю всю ситуацію я кумі й розказую.

– Лідо, я все розумію, але отак легко від дитини на рік відмовитися? То що то є за батьки, – отак перед нею душу вилаваю.

А вона тоді як розкриє рота.

– То ти сама свою доньку не знаєш? Та вона така, що лиш себе бачить і нікого більше, бачить ціль і не бачить більше нічого! Та їй як треба, то вона готова на будь-яку піти річ!

– Ти про що кажеш?

– Як про що? Коли мій Семен вже мав одружуватися і все було замовлене на весілля, то не вона приїхала в село та його переманювала, бо щось там з кавалером не зрослося, а вона вже заміж сама хотіла?

– Та не може такого бути!, – кажу я.

– О, може-може, попід вікна ходила та стукала, поки я їй в очі не сказала аби мені хлопця не баламутила. Отака вона – що чуже, що своє – головне аби їй було добре.

І до чого вона це все сказала? Я ж їй про одне, а вона мені старе згадує? Моя дитина ніколи таке б не робила, як вона каже.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page