Стіл ломився від страв, гості гуділи, наче бджолиний рій, а музика гримала так, що келихи на столах ледь не танцювали. Весілля мого молодшого брата Тараса було в самому розпалі.

Ясиділа поруч із чоловіком Назаром, тримаючи келих і намагалася посміхатися. Але всередині мене все кипіло.

Мама піднялася зі свого місця, її обличчя сяяло гордістю. Вона тримала в руках два комплекти ключів, що виблискували під світлом люстри.

— Тарасику, ось тобі ключі від квартири і машини! — сказала вона, простягаючи їх братові з такою теплотою, ніби вручала ключі від цілого світу.

Зал зайшовся оплесками. Тарас, сяючи від щастя, обійняв свою наречену Лілію, поцілував маму в щоку і підняв келих.

— Дякую, мамо, тату! Це неймовірний подарунок! Ми з Лілею дуже вдячні! — проголосив він, і гості знову загули.

Я сиділа, стискаючи келих так міцно, що пальці аж побіліли. Назар помітив мій стан і обережно накрив мою руку своєю.

— Ти ж знала, що так буде? — тихо прошепотів він, нахилившись до мене.

Я кивнула. Знала. Але знати — одне, а почути це вголос, серед рідних і друзів, які щиро раділи за Тараса, — зовсім інше. У голові крутилася одна думка: «А як же я?»

Я ніколи не була заздрісною. Я щиро бажала братові щастя. Але чому, коли я виходила заміж, не було навіть натяку на таку підтримку?

Чому, коли ми з Назаром ночами гнули спини в голландських теплицях,обробляючи квіти, їли на ходу і засипали від втоми, батьки не сказали: «Оленко, ось тобі допомога на житло»?

— Він у них молодший, — знову прошепотів Назар, ніби читаючи мої думки.

Так, я чула це все життя. «Мій маленький Тарасик», «наш синочок», «йому важче». Він завжди був центром їхнього всесвіту. А я? Я просто була.

Весілля закінчилося, гості роз’їхалися, але в мені залишилося відчуття, ніби я ношу на плечах невидиму ношу. Я намагалася відволіктися: готувала вечерю, гуляла з Назаром парком, навіть записалася на йогу. Але думки про несправедливість не відпускали.

Одного вечора, коли ми з Назаром сиділи на кухні, я не витримала.

— Назаре, я не можу більше це тримати в собі, — сказала я, нервово крутячи в руках ложку. — Чому для Тараса — усе, а для нас — нічого?

Назар відставив чашку з чаєм і подивився на мене.

— Олено, ти ж знаєш, як вони до нього ставляться. Він для них — вічний малюк. А ти в них сильна. Завжди була.

— І що, це означає, що я не заслуговую на підтримку? — мій голос тремтів. — Ми чотири роки гнули спини в Голландії, жили в тісній орендованій кімнаті, економили кожну копійку, щоб купити нашу квартиру за 40 000 євро. А Тарасу просто вручили ключі!

Назар зітхнув.

— Я розумію, що тобі прикро. Мені теж це не подобається. Але що ми можемо зробити? Поїхати до них і сказати все в обличчя?

Я замислилася. Може, це й був вихід? Поговорити. Поставити крапку. Або хоча б спробувати зрозуміти.

— Так, — твердо сказала я. — Ми поїдемо до батьків.

Наступного тижня ми з Назаром стояли перед дверима батьківського будинку. Мама відчинила двері, її обличчя освітила тепла усмішка.

— Оленко, Назаре, як добре, що ви приїхали! Заходьте, я саме пиріг спікла.

Ми сіли за стіл, пили чай, говорили про дрібниці. Але я відчувала, як напруга всередині наростає. Нарешті я набралася сміливості.

— Мамо, тату, мені потрібно з вами поговорити, — я старалася, щоб голос звучав рівно.

— Що сталося, доню? — мама стривожено глянула на мене.

— Я хочу зрозуміти. Чому для Тараса ви подарували квартиру і машину, а для нас — нічого? Ми з Назаром працювали день і ніч, щоб купити своє житло. А ви навіть не запропонували допомогти.

Батьки переглянулися. Мама зітхнула, тато опустив очі.

— Оленко, ти ж у нас сильна, — тихо сказала мама. — А Тарасик, він завжди був молодшим, таким ніжним. Ми переживали, як він впорається, як влаштується.

Я відчула, як у горлі застряг клубок.

— Тобто ви вирішили, що мені допомога не потрібна? Що я повинна сама пробивати собі дорогу, бо я сильна?

— Ми думали, що у вас усе добре, — мама знизала плечима. — Ви ж не просили.

— Ми не просили, бо сподівалися, що ви самі захочете допомогти! — мій голос зірвався. — Ми ж не чужі, я ваша дочка!

Тато, який досі мовчав, нарешті заговорив.

— Оленко, ми не хотіли тебе образити. Ми думали, що ти впораєшся. А Тарасу потрібна була підтримка, щоб він не залишився на вулиці.

— А я? — я ледве стримувала сльози. — Я не могла залишитися на вулиці? Ми з Назаром спали по чотири години на добу, щоб заробити на квартиру!

Мама опустила погляд.

— Доню, ми думали, що в майбутньому ти отримаєш нашу квартиру, якщо дбатимеш про нас.

Я різко встала.

— Не потрібна мені ваша квартира. Нехай Тарас дбає про вас, раз для нього у вас завжди все було. А я впораюся, як і завжди.

Ми з Назаром пішли. Двері за нами тихо клацнули, а в моїй душі буря випувала: треба ж вони “думали”.

Наступні тижні були важкими. Я намагалася зосередитися на роботі, але думки поверталися до розмови з батьками. Назар намагався мене підтримати.

— Може, ти занадто різко з ними? — сказав він одного вечора, коли ми гуляли парком.

— А що я мала сказати? — я зупинилася, дивлячись на нього. — Вони навіть не вибачилися! Просто виправдовувалися, що Тарас — їхній улюбленець.

— Може, вони не розуміють? — Назар взяв мене за руку. — Може, варто ще раз поговорити?

Я похитала головою.

— Не хочу. Вони вже сказали все, що думають.

Але сумніви не відпускали. Чи правильно я вчинила, висловивши все? Чи варто було промовчати, щоб зберегти стосунки? І найголовніше — як жити далі, знаючи, що для батьків я завжди буду «сильною», а отже, менш важливою?

Через місяць я отримала дзвінок від Тараса. Його голос звучав стривожено.

— Олено, нам треба поговорити. Можеш приїхати?

Я вагалася, але погодилася. Ми зустрілися в кафе. Тарас виглядав незвично серйозним.

— Я знаю, що ти образилася на батьків, — почав він. — І я тебе розумію. Я не просив їх дарувати нам квартиру і машину. Це було їхнє рішення.

Я здивовано глянула на нього.

— Ти знаєш про нашу розмову?

— Мама розповіла, — він зітхнув. — Олено, я не хочу, щоб через це ми з тобою посварилися. Ти моя сестра, і я хочу, щоб ми залишалися близькими.

Я відчула, як образа потроху відступає.

— Тарасе, я не на тебе злюся. Просто, чому вони так? Чому для тебе — усе, а для мене — нічого?

Він задумався.

— Може, тому, що ти завжди була вольовою і сильною? Вони знали, що ти впораєшся. А мене завжди вважали слабшим.

— І що, це виправдовує їх? — я відчула, як голос знову тремтить.

— Ні, не виправдовує, — Тарас похитав головою. — Але я хочу, щоб ти знала: я не просив їх так робити. І я хочу допомогти тобі.

— Як? — здивувалася я.

— Ми з Лілею вирішили продати машину, яку нам подарували. А гроші — 10 000 євро — віддати вам із Назаром. Вважайте це нашою вдячністю за те, що ви завжди були поруч.

Я була приголомшена. Сльози навернулися на очі, але цього разу — від тепла, а не від образи.

— Тарасе, я не знаю, що сказати…

— Просто скажи, що ми залишаємося родиною, — він усміхнувся.

Після розмови з Тарасом я відчула, ніби камінь із душі впав. Ми з Назаром прийняли його пропозицію, але вирішили використати ці 10 000 євро не на себе, а на ремонт у нашій квартирі. Це стало символом нового початку — не лише для нас, а й для наших стосунків із братом.

З батьками я поки не готова миритися. Вони з Тарасом тепер не розмовляють, адже він продав їхній подарунок і віддав гроші мені.

Образились на нього, мовляв. Я маю все, а він лиш життя починає і так нерозумно вчинив.

А мені так прикро. Навіть у цій ситуації вони стоять на інтереси мого брата, не за мої. Невже так буде усе життя? То мені так з батьками пощастило, чи ще хто має таких же?

Головна кратинка ілюстративна.