Доки до мене приходитиме щодня мій молодший син з двома дітьми і невісткою? Щодня четверо ротів, які треба годувати, хоч за задумом, він женився на сторону і тепер добудовує хату, в яку теж ми вкладаємо гроші, бо завжди Іванкові тисячу чи дві не стає.
Невістка, звичайно, мені не помагає приготувати поїсти для них, бо вона ж формально в гостях… бавить двійко малих діток, що ж з неї візьмеш?
Далі час від часу навідується старший син з невісткою і теж двома дітьми… Приїжджають все частіше, бо друга невістка не може пережити, що ми підкидаємо грошей молодшому синові, а не їм, хоч у них в домі повна чаша.
Я дивилася на пельмені. Я їх не їм. Не тому, що не люблю, просто на мене вже не вистачає, адже треба найперше нагодувати гостей, синів з родинами. Далі перепадає декілька штук чоловікові і мені залишається тільки мити за ними тарілки.
Але свиню я годую. Я варю двічі в день їсти картоплю, якої засаджую десять сотих городу.
– Ми ж маємо свиню годувати, – каже мені моя мама, – То треба садити. А як ти собі думаєш – жити в селі і лежати?
Забула про маму, вона теж хоче мною, п’ятдесятирічною жінкою, командувати, як малою дитиною. Там ми будемо садити картоплю, там би засіємо на конюшину, тут посадимо кукурудзу, там ми виоремо під пшеницю.
– Корова має щось їсти цілу зиму, – каже вона, старанно пакуючи черговій сусідці пів літри сметани за невеликі гроші.
Як не дивно, але я рідко бачу і молоко, і сир, і сметану, бо все іншим як не рідним треба з собою дати, то чужим продати, щоб за щось купити висівки корові. Самоокупність.
А ще я зрозуміла, що вже дуже давно не їла шоколаду, ніякого. Буває, що я собі відховаю в тумбочку, щоб взяти до кави. Але ж діти всюди залізуть і так їдять, наче ніколи не бачили, а я ж в дитини не заберу, тому вже бозна скільки років п’ю каву гірку.
І ще скільки років я маю пити таку каву? Питання лізли в голову одне за іншим, пироги крутилися перед очима, мов дзиґа.
В кухонній кіптяві і парі я усвідомила, що ніколи з цієї кухні й не вилажу… Зранку треба приготувати та перемити посуд, за варениками вже мені купу годин пройшло, вечерю так само треба приготувати. Далі перемити, заготовити на ранок.
Є ще перерви, коли я виходжу, щоб нагодувати всю живність, якій теж треба зварити і принести. Корову подоїти та молоко прилагодити.
Коли я на хвильку сідаю, то невістка одразу дає мені онуку на руки, щоб бабуся побавилася. Навіть в нашій спальні я найперше маю прибрати всі іграшки, які діти залишили під ногами, на ліжку, під ліжком. А тоді просто падаю з ніг.
– А що ти так це подаєш, ти ж ніде не працюєш, – не раз каже мені мама.
Всі сіли за стіл, я поставила вареники, пельмені, а потім якось рука потягнулася до миски з пельменями. Обійшла всіх і порівну розділила між усіма і поставила порожню миску на стіл. Далі так само зробила з картопляниками і пирогами з сиру.
Всі переглядалися. Попросила невісток заварити каву та чай і порівну розрізала торт, який приніс старший син, на тонюсінькі шматочки.
– Щоб кожен засолодив душу, – сказала вголос.
А потім з мене полилися слова, майже мимовільно, я наче спостерігала за собою збоку.
– Андрію і Юлю, ви забули скільки ми вам з батьком дали грошей. Коли ви захотіли машину поміняти? Рівно половину, тому тепер не дивуйтеся, що ми помагаємо Василеві, бо ми дали і йому, і вам рівну частину… На наступний раз, як надумаєте їхати. То попереджайте, бо нас з татом може не бути вдома.
Невістка спаленіла, а син засовався на стільці, було видно, що вони забули за ті гроші і мене дратує, коли мені гості падають як сніг на голову серед тижня.
– Васильку і Мар’яно, ви у нас навіть ночуєте, але ніяк не допомагаєте. А ходите одне поза другого, бо ви в гостях. Тому або ви живете у вас і там батькам допомагаєте, або добудовуєте швидко свою хату і там живете.
Я вас люблю, але досить. Ті так само були шоковані.
– Мамо, ми продаємо корову і свиню більше тримати не будемо, я вийду на роботу і купимо щось в магазині. Я більше не буду робити на сусідів. А тепер до вас усіх – ми з батьком на вас працювали довгі роки, ніде не відпочивали і не мали нічого з одягу людського, бо все вам було треба. На цьому крапка. Тепер кожен сам за себе.
Всі мовчали… А що тут можна було додати?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
