Я б ніколи в житті на неї не подумала, така мила бабуся, переїхала до нас років двадцять тому. І онуків мені бавила, і ключі я їй від хати лишала, разом їли, як то кажуть і разом працювали.
– Ти не суди мене, Маріє, – каже мені тупцюючи на ганку, – не хотіла я нікому розказувати аби про мене люди всяке не думали.
Я лиш рота роззявила з тої оповідки, бо я не знаю чи була б така з нею приязна після всього, що вона розказала.
Ліда, як я вже казала, з’явилася у нашому селі років двадцять тому. Купила хату і по сусідству, завела козу і посадила город. Мені тоді було теж п’ятдесят і я й вона ще були в розквіті сил. Тому Ліда цілком могла повернути свою долю інакше, але вона вибрала те, що вибрала.
Працювала вона на фермі і тримала вже дуже розкішний сад, чого там лише не було: полуниця, аґрус, порічки червоні, смородина, ожина, малини кількох сортів, вишні-черешні, сливи і яблука. Вона спеціально купувала саджанці аби подивитися, що з того вийде, а потім щедро ділилася з сусідами.
– Скільки мені одній з’їсти, – казала вона і простягала чи свіжі фрукти чи вже законсервовані.
Особливо ні з ким не товаришувала і так й прожила поруч з нами, наче й близька людина.
А тепер у неї спину прихопило так, що вже мусила їхати в місто в лікарню і залишила нам все своє господарство у вигляді кози, і кота.
– Подивіться за ними, а як би так що, то все собі забирайте, – так нам казала, – Я давно хату на тебе,
Маріє, переписала, заповіт є в сільській раді.
– Що ти говориш небилиці, все буде в порядку і ми тебе дочекаємося.
Отак ми попрощалися і я думала, що більше, ніж десять днів її тримати не будуть. Вже подумала аби зятя попросити аби їй щось привіз та й її саму теж додому вернув. Я теж її провідувала і бачила, що вона якось дивно себе веде. Все старається мене швиденько випровадити. Я так здивувалася, але таке, не буду нав’язуватися.
– Я сама приїду, не посилай нікого по мене, – отак мені сказала.
Я була здивована, але що мене чекало попереду.
Одного дня зупиняється біля її хати велика машина, виходить звідти Ліда з жінкою і чоловіком. Далі пішли в хату і давай звідти речі виносити. І що я мала подумати?
Я тоді туди і в ґвалт, що вони старшу жінку обкрутили, а тепер хочуть все у неї забрати.
– Маріє, то моя донька, – потупила очі Ліда.
– Що?
– Я тобі потім розкажу, вони мене до себе забирають, уявляєш? Пробачила мені донька і я тепер маю онуків і двох правнуків. Чи ж не щастя?
А я отак пішла додому. Я не вірила, що вона каже правду, адже ніколи за ці роки з неї не виривалося нічого про своє минуле.
– Маріє, я в житті зробила неправильний вибір і дуже пошкодувала про нього, – прийшла Ліда і почала розказувати свою історію, – Мала я дитину від коханого хлопця, але він не хотів женитися і дитину не визнавав. А тут приїхали до нас будівельники, будували ферму і там мене один сподобав. Закрутилося у нас все, а він мене з собою і покликав. Сказав, що доньку заберемо, коли облаштуємося. І так я поїхала, була навіть рада, що буду сама з чоловіком. Але потім туга така напала на мене, я листи писала до матері, але так бувало, що ми й місяця не жили в одному місці, все кудись Василя гнало, а мене за ним. А потім вже я й перестала писати, соромно було, зрозуміла, що не заберу її, то нащо обнадіювати? Коли Василя не стало, то я вирішила, що досить з мене тих мандрів, на все життя стало і я вернулася в рідне село, але там вже не було ні мами, ні доньки. Ніхто не знав, де вони ділися, кудись виїхали і все. А виявилося, що моя донька вдало вийшла заміж і перевезла бабусю до себе.
Моя Інна медсестрою працює, от мене як побачила, а далі моє прізвище і ім’я, подивилася на картку і все співставила. Виявляється, вона мені пробачила і запрошує до себе. Я така рада, я готова на все аби вона мені простила від щирого серця, хоч вона й каже, що пробачила.
І так вона поїхала, мені залишила ключі, козу і кота… Я ще там не господарюю, бо певна, що вона вернеться, адже вона доньку геть не знає. Бо я особисто не знаю чи й пробачила б таку матір. А ви?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
