Я лишень хотіла доньці допомогти, де ж я знала, що все так обернеться?
Я знаю свою Іринку, вона багато балакає, але мало робить. І тут так само, хто її за язик тягнув.
– Мамо, я не знаю, що мені робити: я пообіцяла начальнику за його мамою доглянути, поки він у відрядженні, але я не хочу з нею сидіти. Вона дуже непривітна, я лиш на поріг стала, а вона каже: «Ти в такому вигляді мене доглядати прийшла?». Яка їй різниця, я ж прийшла…
Моїй доньці двадцять шість років. Вона вже рік працює в офісі дуже привабливого начальника, тільки й мови про нього. Борис Михайлович те, Борис Михайлович се…
Я вже знаю біографію Бориса Михайловича на зубок, бо Ірина і по телефону, і при гостях, лишень про нього й каже. Він розлучений, має двоє дітей, діти живуть з матір’ю за кордоном, там вона знайшла собі нового чоловіка і діти освіту здобули європейську. Він їх рідко відвідує, а вони не приїжджають. Про його романи не відомо нічого, як і те чи має він когось. Цілий офіс за ним зітхає, але ніхто не може похвалитися взаємністю.
– Ви знаєте, коли я в нього закохалася?, – щебетала донька подругам, – Коли він дав мені зрозуміти, що я йому не байдужа. Мене хотіли переманити конкуренти, а він про це дізнався і каже: «Як це так? Я навчив її, а вони готове хочуть забрати? Дай мені номер телефону і я з ними розберуся». Ось так він мені показав, що я йому не байдужа.
Я усміхалася, бо закохатися в її віці не є проблемою, я вірила, що це швидко пройде, адже різниця в віці була велика, він скоріше мій ровесник.
Але донька й далі не втрачала надії, що одного дня Борис Михайлович зізнається їй в своїх почуттях.
І ось він в офісі сказав, що має їхати у відрядження на два тижні, а у нього мама захворіла і він не знає, як бути.
А тут моя донька й каже:
– Та що ви переживаєте? Я минулого року їздила в Австрію доглядати бабусю, і грошей заробила, і досвіду набралася. Все буде в кращому вигляді, довіртеся мені.
Борис Михайлович недовірливо на неї глянув і правильно робив, бо хоч Іринка була в Австрії, але проїздом, вони з подругами зробили собі канікули в Європі, витратили не дуже багато, але не на наші мірки.
– Якщо це правда Ірино Василівно, то я вам пропоную доглянути мою маму.
Всі вражено зашепотілися, а Іринка виглядала переможницею.
– Мамо!, – прибігла вона до мене, – Через два тижні мені Борис освідчиться, от закладаюся!
Вона почала збирати речі, бо треба було пожити разом з мамою начальника в її квартирі.
Я просила доньку телефонувати в разі чого.
– Мамо, що я там не вмію подати води та ліки? А їжу замовимо, Борис залишив свою картку.
Я намагалася їй сказати, що хворі не їдять піцу і суші, але донька вже побігла.
Спала я погано, ввесь час прокидалася і поглядала на годинник, наче знала, що донька зателефонує о третій ночі:
– Мамо, ми тут за містом, а Ганна Петрівна мені видзвонює, ти б могла до неї поїхати і спитати, що вона там хоче?
– А скільки разів телефонувала?
– Та десь десять, я не чула, тут голосна музика.
Я швиденько зібралася і викликала таксі, лиш би все було гаразд, бо тут звільненням може й не обійтися.
Коли я прийшла в квартиру, то там вже були медики, хоч Ганна Петрівна й здивувалася моєму приходу, але я їй пояснила, хто я.
– Ну, хоч хтось залишиться з вами, – відказали медики, – нам пора. Якщо щось – телефонуйте, все буде добре.
І вони поїхали, а я залишилася в кімнаті, яку виділили для доньки.
Іринка прийшла тільки на наступний день під вечір.
– Мамо, тут все добре? Може, ти й сьогодні з нею побудеш, бо у мене зустріч.
– З ким?
– Мамо, ти його не знаєш, нічого серйозного, я Борису вірна.
Я тільки зітхнула. Вона вся в батька. Теж був в усіх закоханий і не міг собі якусь одну вибрати. Зараз має четверту чи п’яту дружину, чи то співмешканку, вже й не слідкую, головне, що помагає нам, хоч Іринка вже доросла.
Доглядати я вмію за людьми, ту не так важливо все чітко робити, як дати людині виговоритися.
Ганна Петрівна бідкалася, що залишить сина одного, а він геть не пристосований до життя, мав родину і втратив через свою роботу та зайнятість, а тепер вже й не знайде собі пару.
– Він отаких приводить, як твоя донька, я йому кажу, сину, та візьми собі жінку з якою ти молодий, а не дівча, що ти вже дядько. Але де.
Ми якось так здружилися, я їй про себе розказала, що роки сама і нікого не шукаю, бо вже мені сорок сім і треба думати про онуків. А вона про те, що своїх онуків не бачить, хоч і любить їх сильно.
– І толку? Маю їх двоє, а дивися, яка самотня. Хоч до мене й залицявся Павлович з третього поверху. А я відмовила, бо мені нащо. А тепер хоч би чаю запарив та вікно відкрив і вже було б добре…
А одного дня вже й я познайомилася з Борисом Михайловичем:
– Ви хто така? Де Ірина?
– Я її мама, вона захворіла, – сказала я перше, що спало на думку.
– Все зрозуміло, – відказав той, а далі пішов до матері питати про самопочуття.
Я зібралася додому і більше з ним не розмовляла.
Іринку не звільнили. Вона наплела, що їй було зле, тому вона така відповідальна і відправила матір на догляд.
– Мама у мене роки в Італії проробила. Вона все знає, – казала донька.
Насправді, я нікуди не виїжджала за кордон і думаю, що Борис це зрозумів. А одного дня він мені зателефонував, що треба ще з мамою посидіти і я погодилася. Він мені добре заплатив, я була рада такому підробітку. Далі просив мене в нього вдома варити їсти і прибирати. Я так само погодилася, бо ж Ірину видавати заміж треба з чимось.
Ми інколи говорили з ним, інколи сперечалися, інколи розходилися мовчки, але далі я все частіше і частіше хотіла чути про Бориса Михайловича будь-що, але моя донька перестала про нього щебетати. Тепер у неї був Андрійко, я вже знала, які у нього очі, усмішка і як він любить Ірину.
Одного дня Борис знову зателефонував, але я відмовилася прийти. Хай собі знайде когось іншого, мені надто важко знати, що я для нього лишень домробітниця. А далі він прийшов до мене з квітами і сказав, що ніколи не їв так смачно і забув, який може бути в його домі затишок.
– Це все завдяки тобі. Я скучив за цим всім, дуже і зізнаюся тобі, що скучаю за тобою.
Отак ми одружилися, донка не вірить, каже, що приїде і назве Бориса татом. Вона зі своїм нареченим відпочивають в горах. Наче все у всіх нарешті добре, навіть Ганна Петрівна одужала.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
