Мені шкода маму, справді, вона самотня, як може бути самотня людина, яку покинули найрідніші. На жаль, для мами я все життя була не найрідніша.
Їй зараз сімдесят два роки і вона пізно мала нас з Сашком. Коли він народився, то вона аж ожила, адже мріяла про сина, та й батько також. Тому Саша вже такий був люблений, що я відходила на другий план.
На мене мало звертали уваги, адже я не завдавала клопоту. А от у Саші то здоров’я, то поведінка, то навчання.
Якось непомітно для батьків я поступила на державний, а от для Саші тато поїхав заробляти гроші за кордон, бо треба було й на навчання і на квартиру.
– Він хлопець, Наталю, то тобі легко – вийшла заміж і чоловік має думати. Де ви будете жити. а Сашко як заробить, коли у нього таке здоров’я?
Скажу чесно, що зі здоров’ям у брата все було чудово, а от з совістю не дуже.
Далі батьки так само забезпечували його грошима, мама й тато й на пенсії працювали, аби в Саші все було.
Так він одружився на батьківських грошах і жив на батьківських грошах.
Мама перестала йому допомагати тільки тоді, коли не стало тата і вона вже тоді подумала, що треба подумати й про себе, а не лише про Сашу і його дітей.
А далі вона йому запропонувала, що вона продасть тут квартиру і вони докладуться та куплять одну велику і мама буде жити з ними.
– Мамо, я не думаю, що це добра думка. Алла не хоче аби ти з нами жила.
– Але, синку, а хто мене на схилі літ догляне?
– Мамо, ви ж поруч з Наталкою живете, от і догляне вас.
Мама прийшла до мене і всю ту історію переказала. Вона виглядала розгубленою. Дивилася на мене і не розуміла, як так сталося, що тепер має доживати віку зі мною.
– Як там твоя Оля?, – питає мене.
– Мамо, не Оля, а Олеся. Все добре і сина мого звати Вадим.
– Та вже вік не той, плутаю.
– Я знаю, чого ти плутаєш, бо в Сашка Оля…
– Наталю, то як на рахунок квартири? Я родам свою, ви свою і купимо щось більше?
– Я спитаюся в чоловіка, – відповіла я їй так. бо не хотіла одразу відмовляти.
Я люблю маму, але з якого дива я маю це робити заради якоїсь квартири, коли за все моє життя, вона на мене й уваги не звертала. Добре, що хоч на весілля прийшли і то дали такий малий подарунок, що я навіть не хвалилася конвертом перед чоловіком. Звичайно, вони ж складали все для Саші.
Чоловік теж проти того аби жити з мамою, як і діти. Вони бабусю не знають, і тулитися в одній квартирі не будуть.
Я її навідую у неї, стараюся приходити кілька разів на тиждень. Бачу, що вона засмучена, але хіба я можу це змінити? Я не можу вернути її життя назад чи дати чарівну пілюлю аби вона згадала, що ще й мені мати…
Вона каже на мене «Алло», а на мого чоловіка «Саша», пригадує події, які траплялися не зі мною, а з
Сашею. Просила брата приїздити частіше, але він каже, що у нього робота… І як мені бути?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
