А все через мою вже дуже мудру невістку.
Коли мій син задумав женитися, то я ні хвилини не думала, а одразу молодим ключі від трикімнатної квартири, на яку я роки заробляла в Італії.
– Живіть, дітки і онуків мені на світ приводьте,- поблагословила я дітей.
На душі мені стало спокійно, бо тим і займався мій Назар, що гуляв по барах і ресторанах. То йому машину нову треба, то грошей на гульки, а тепер все, тепер буде у мене сім’янином, бо дружина, слава Богу, була дівчина ціпка.
Так я собі тоді думала.
І от йшли роки, у мене вже двоє онуків, я шлю дітям гроші, приїжджаю час від часу і собі на квартиру складаю.
Коли мені виповнилося шістдесят п’ять, то я на ювілеї всім і об’явила, що досить з мене тих заробіток. Тепер буду тут, біля дітей, в своїй двокімнатній квартирі.
Родичі мене підтримали, казали, що правильно роблю, але від мене не пройшов повз погляд невістки.
Що ж, євро перестануть на них литися, але ж зате буду я, хіба це не цінніше?
Я вже ніяких дорогих подарунків не дарую, влаштувалася ще на підробіток тут нянею і одну родину, мені вистачає. Мої онуки вже виросли. Їм бабусі треба лиш тоді, коли треба подарунки роздавати.
Син до мене рідко приходив, а якби не зателефонувала, то би сам не здогадався. Невістка так само, сама не телефонує і не приходить.
Я собі те все на вус мотаю, як то стало, бо як я ще працювала в Італії то чи не щонеділі щебетала аби я передала сумку і гроші, а тут ти без грошей нікому не треба.
Але я себе взяла в руки, головне, що маю здоров’я, не пропаду.
Аж тут син прийшов.
– Мамо, пропишете мене до себе?
– Чого? У тебе своя квартира, чого я тебе маю прописувати?
– Мамо, тут така справа… Ми надумали з Надією ніби розійтися, бо держава видає допомогу на жінку з дітьми, коли вона малозабезпечена, там і субсидія і пільги є. То я залишу Надії і дітям квартиру, але по паперах маю ж я бути десь приписаний, то я думаю в тебе. Що скажеш?
– Сину, а ти не думаєш, що воно якось дивно звучить?
– Мамо, та нам не вистачає грошей, розумієш? Ще як ти гроші висилала, то якось зводили кінці з кінцями…
– Кінці з кінцями? Сину, я вам по п’ятсот євро в місяць висилала, тут за такі гроші можна чудово жити і ви так і жили, тринькали на гульки і одяг, а тепер вам не вистачає? Хай йде Надія на роботу.
– Мамо, яка роботи. За мінімалку працювати та гроші проїжджати…
– Знаєш, сину, щось мені здається, що тут справа не в грошах, чогось я собі так думаю. А ти дивися добре аби сам без даху над головою не лишився, бо я тебе до себе не прийму.
– Мамо, у мене міцний шлюб, ми ж так просто хотіли.
Пішов, а я за голову вхопилася. Що ж я на свою голову виховала? Робити не хочуть, все чекають, коли їм хтось подасть, бо їм треба, бо вони хочуть життя жити, а не існувати.
І онуки такі ростуть. Я ж це бачила, але легше дати гроші і мати приязне ставлення, ніж заслуговувати його. Тицяєш сто євро і вже тебе обіймають та люблять, а зараз я без грошей, то навіть не заходять, хоч я їх і запрошую. Кажуть, що часу не мають.
Вже пізно щось виправляти чи ще є шанс і як це зробити? Що порадите?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
