Коли мого тата не стало, то мені було чотирнадцять років і моя мама любить повторювати, що я їй дуже допомогла з молодшим братом, що стала враз дорослою. Але для мене це ніколи не було компліментом.
Я люблю свою маму, але я ніколи не вчиню так, як вона. І коли ваші діти враз стають дорослі, то подумайте добре чи ви щось робите не так, бо діти мають бути дітьми, а не звалювати на свої плечі ваші обов’язки.
Мій тато був найкращим в світі, люблячим і добрим, безвідмовним. Він балував маму, вона сиділа вдома з нами, а він заробляв.
Коли ж його не стало, то мама повелася геть не як доросла жінка.
Вона як не лежала головою до стінки, то годинами розказувала всім, хто тільки приходив її підтримати, як їй важко і як вона не знає, що робити далі.
Я чула тих всіх порадників і вони діло говорили: піди на роботу, бо у тебе діти. Але де там. Мама й далі переживала за себе.
Спочатку до нас приходили бабусі, а далі вже я зрозуміла, що треба з братом допомагати та щось їсти готувати і прибирати.
Мама через якийсь час прийшла до тями, влаштувалася на роботу, але з мене ці обов’язки не забрала, мовляв, вона дуже стомлюється і їй треба допомагати. Я не була проти їй допомагати, бо я маму любила.
Так тривало три роки, я готувалася до вступу в виш, як вона вся така радісна прийшла і сказала, що виходить заміж.
В мене не було слів. Тобто, я собі відмовляла в будь-яких гулянках з друзями, походами в кафе чи в парк, бо у мене завжди були обов’язки. А вона мала час аби з кимось зустрічатися і ще й сказала, що дитину чекає.
Як я мала це сприйняти?
– Ти не хочеш мого щастя, – скривила вона губи.
Я почала їй пояснювати свою точку зору, може й сумбурно і емоційно, але вона й не прийняла її до уваги. Привела в наш дім вітчима.
Далі сестричка на світ з’явилася, але я перестала бути для неї наймичкою, чим неймовірно її зачіпала.
Доходило до того, що вона на мене наговорювала вітчиму, а той вже вичитував мене.
– Ваша дитина, то ви її й глядіть, – відповідала я і мріяла якнайшвидше піти на навчання.
Через те, що я не прийняла її нового чоловіка. вона просто викреслила мене зі своїх інтересів: приїхала з навчання – добре, не приїхала – ще краще.
Кажуть, що коли ти в тому віці будеш, що й твоя мати і її зрозумієш, але я вже в тому віці і все одно не розумію, що на перше місце треба ставити себе, а не своїх дітей.
Вже й сестра моя стала доросла і вона з матір’ю так само не має теплих стосунків, хоча мала б бути «найсолодша-наймолодша».
Я з мамою спілкуюся так між іншим, ніколи не приходжу до неї зі своїми питаннями, не тому, що не можу поділитися, просто вона завжди зайнята собою: як я виглядаю, як мені це плаття, як ти думаєш, куди мені піти постригтися, де купити мені те чи інше… Все навколо її персони.
Я рада, що у нас були бабусі, які давали нам ту безумовну любов, бо якби не вони, то я не знаю, щоб ми й робили, як би ми заслуговували любов в чужих людей. Та мало що б могло статися.
Тому любіть, окрім себе, ще когось і не тіштеся, що діти рано стали дорослими, значить, ви не справляєтеся, як мама.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
