Це був голос з далекого минулого, коханий голос, який говорив речі, які мені в голову не вкладалися.
– Я купив тобі квартиру і розраховую на твою вдячність, – казав колись коханий, а мені тоді й спала на думку ідея запросити його в гості.
А що? Хай подивиться, яка я йому вдячна.
– Аню, я знаю, що ти сама живеш, донька моя, я її визнав, квартиру купив заради неї, а тепер вертаюся в Україну, не склалося в мене життя там, Вікторія виявилася геть не тією, за яку себе видавала.
Як я колись мріяла почути ці слова, але почула інші, як сніг на голову.
У нас з Гришею все було дуже серйозно. Він був старшим від мене на п’ятнадцять років, я була студенткою, а він закрутив мені голову.
Привів в свою квартиру і сказав, що я буду в ній господинею.
– Я люблю тебе, – казав мені і я танула від щастя.
Що я могла більшого чекати, коли приїхала з села в велике місто, мріючи знайти тут кохання і ніколи більше в село не вертатися? А тут така удача мені в руки пливе? Всі мої мрії здійснювалися до того дня, коли Гриша прийшов дуже задуманий.
– Аню, я виїжджаю за кордон.
– Надовго?, – спитала я, уявляючи, які подарунки він мені привезе, адже я зараз йому скажу, що чекаю дитину…
– Назавжди, – сказав спокійно він.
– Але у мене нема паспорта закордонного, – заметушилася я.
– Тобі й не треба, ти нікуди не їдеш, – він казав слова, а я чула в вухах дзвін, наче б’ється на друзки все моє життя.
– Я чекаю дитину, – ледве вимовила я.
– Цього мені бракувало, – я вперше бачила його таким роздратованим, – що ж, я куплю тобі квартиру і залишу трохи грошей, якщо ти не передумаєш.
Я не знала, що робити, я любила Гришу і вірила, що він все одно вернеться до нас з дитиною, я була готова чекати скільки завгодно.
Але він поїхав, а я прийшла дивитися на квартиру, яку він мені купив. Квартира виявилася з нюансами.
Він купив мені частку в квартирі, в ній жила літня жінка, дочка ж свою частку продала Гриші.
Я тоді ще подумала, що Гриша так спеціально зробив аби ця літня пані мені помагала з дитиною. Якби не так, вона дуже була не гречна, без стуку заходила в кімнату, вимагала аби я заспокоювала дитину негайно, брала з холодильника мої запаси…
Я думала, що гірше вже не буде, але доля мене випробовувала. Тільки я дала дитину в садок, як Тамари Петрівни не стало, з’явився її син, який водив компанії до квартири. Доходило до того, що вже в під’їзд було важко заходити, а що казати про те аби там жити?
Мені прийшлося з донькою шукати іншу квартиру, але моєї зарплати не вистачало, тому я знімала кімнатку в гуртожитку. Пробувала продати частку в квартирі, але ніхто не хотів купувати з таким сусідом.
Я час від часу туди ходила, в надії, що щось змінилося, але єдина зміна, то там поселилася Ольга, вона працювала двірничкою і з часом компанії пропали, а вони залишилися удвох жити, разом картон збирають, пляшки, він возить все це на дитячому візочку, а вона сортує.
За ці десять років я знайшла своє щастя, тому не розумію про що Гриша взагалі казав, натякаючи що все про мене знає. Хоч у нас з Сергієм дітей нема, але ми дуже хочемо мати спільних, бо маємо де жити. Сергій заробив на двокімнатну квартиру, я зробила в ній затишок, ми добре живемо, він прийняв мою дитину за свою.
І ось такий поворот в нашому тихому житті.
Щоб моя задумка здійснилася, я мала дещо зробити, дуже вже мені хотілося побачити вираз обличчя Гриші. Я бачила, як він вилітає з під’їзду, а Ольга біжить за ним з криком:
– Коханий, вернися, я люблю лише тебе.
Гришу заносило на поворотах і він двічі падав, букет в його руках розсипався по всьому шляху втечі. Ольга збирала ті квіти за ним і я бачила її обличчя, коли вона йшла в під’їзд, притискаючи їх до грудей. Напевно, то був перший букет за все її життя…
Я не стала йти за нею, з усього зрозуміло, що вистава вдалася.
Напередодні я попросила її назватися собою і описала чоловіка, який має прийти до мене додому, видно, вона зіграла все на «оскара», бо дуже швидко біг Гриша від свого кохання.
Більше він мені не телефонував.
Ольга відмовилася від винагороди, коли розповідала мені про ту зустріч.
– Зайшов такий весь радий, спитав, де ти, а я кажу йому: «Ти не впізнав мене, Гришо, серце подивися, я Анюта твоя люба». А він задкує. А я йому й далі кажу: «Ти на Вітьку не дивися, я з ним, бо він власник половини квартири,він хороший, але ж я любила всі ці роки тебе. Давай обнімемося, ми ж не чужі, скоро донечка прийде, якраз пішла пляшки здавати». А той як дремене… А квіти гарні.
Вона дивилася на букет на столі, який стояв в трилітровій банці, пелюстки мали от-от обсипатися.
Автор Ксеня Ропота
