Я тішилася тому, що ми разом, батьки мої в село переїхали і хату мені залишили і стали ми там жити-поживати. Через рік на світ з’явився синочок, якого Ігор дуже любив і я тільки впевнювалася в тому, як мені з чоловіком пощастило.
Коли Сашкові було два роки на кілька місяців вернулася Ігорова кохана і він не стримався та зустрівся з нею і там у них все закрутилося та так, що він не приходив й ночувати.
Я себе переконувала, що він нагуляється і вернеться, в крайньому разі, їй треба ж теж до чоловіка колись буде.
Так і сталося – вона поїхала, а чоловік вернувся до мене і я подумала, що раз він так любить сина, то й другу дитину любитиме і за цим діло не стало.
В тридцять років у мене було двоє дітей і чоловік, ось, перемога.
Але за якийсь рік вернулася та жінка в Україну і вже мій чоловік не крився. Я переживала, але не хотіла перед ним влаштовувати скандали аби він не пішов від мене. Я подумала, що найкращий спосіб йому нагадати, що я цінна – щоб хтось на мене звернув увагу, і це все я маю підлаштувати. Тоді чоловік мене приревнує і зрозуміє, яка я йому дорога і покине свою пасію.
Так і зробила – поїхала з дітьми на відпочинок і звідти надсилала фото, де поруч мене незнайомий чоловік. Ігор не знав мого троюрідного брата, тому все мало вдатися. Але той навіть не спитав, хто це стоїть біля мене і тримає на руках його дітей. І тут я зрозуміла, що йому просто байдуже де я і з ким, що нема що розворушувати в його серці, бо його й не було.
Уявляєте, яка несправедливість – моє серце переповнене любов’ю, а його порожнє до нас.
Мама й тато тільки зітхали. Казали, що дітям треба батька, але я ось на чому себе зловила – я на дітей не звертала уваги вже який час, бо завжди мені на голові чоловік: де він, чи прийде ночувати. Чи не бачив його хтось зі спільних знайомих? Ні казки дітям на ніч, ні прогулянок з ними, ні сміху з ними… Де та я, яка любила своїх дітей, яка придумувала для них казочки, де були б вони присутні і Колобок чи котик і півник?
Ось чию любов я маю вертати, ось чию увагу, а не того, хто вже вісім років з нами живе, але нас не цінує.
І життя нас з Ігорем таки розсудило: на свій п’ятдесятирічний ювілей я була серед дітей та онуків, поруч був мій чоловік, батьки та друзі. Мене вітали і бажали всіх земних і небесних благ.
І мені було так тепло від їхньої любові, що жодне моє зусилля не пішло намарне, що всі вони тут, біля мене, радіють за мене і допоможуть в разі скрути.
А Ігор то сходився, то розходився зі своєю, вона в перервах між шлюбами з багатіями згадувала про нього, а він так на неї й чекав все життя і не дочекався, бо вона останні десять років як поїхала в Америку, то там і живе. А він тут. Чекає.
І мені його жаль, так своє життя змарнувати, чекати, як і я, що тебе оцінять і подарують краплинку щастя. Але я наважилася на те аби вийти з тих ілюзій, а він і далі там.
Тому я кажу – кожен може бути щасливим, головне, робити для того кроки і робити свій завтрашній день, кращим, ніж сьогоднішній.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
