Я мала силу волі, тож слухала його слів цілком серйозно. Як важко дивитись на свою дитину і розуміти, що ти вже не маєш на неї впливу, а слухає він якусь панянку що у житті ніц не тямить, зате має гонору на трьох.

Я сама синів ростила, хоч і ношу обручку на пальці, а в домі таки є чоловік. Але, що Петро? Він далекобійник і за роки шлюбу я впевнилась що та фура йому миліша за все у цім світі.

Ну посудіть: як фура зламалась, то він коло неї і днює і ночує, а от як я у стаціонар потрапила, то чоловік автобусом передав купленої ковбаси, кілька пакетів мівіни і шкарпетки. Сам не їхав, бо ж зерно мусив возити а я сильна.

Ну, але гроші додому ніс, інколи ремонтував, що треба було у хаті, то я собі його рідко бачу, рідко переймаюсь через нього і не маю з його сторони ніякого негативу, в люди є з ким вийти, то хай собі жиє.

От так я собі у сім’ї і тато і мама і вирішую все і командую. Ніякої мені підтримки, чи опори. А як одній синів ростити жінці? Важко, дуже важко.

Але, малі діти то такі малий клопіт, а вже як підросли, то сиві мої коси стали бо де вже те витримати? Хоча, як тільки йшов під вінець мій Павло старший, то сльозу щастя втирала, бо думала, що таки сину добра дружина буде.

А Ірина спочатку такою себе і показувала: сумирною, доброю і лагідною. Все вона мені “мамусю” та “мамочко” і на ви зверталась так чемно, що мені аж тепло ставало.

Зі сватами ми порозумілись, весілля відгуляли, дітей благословили і роз’їхались кожен у свій куток. Я додому, а вони у Португалію де останні вісім років працювали.

От тільки я собі сину зателефоную раз у день, спитаю, як справи і спокійно ходжу, а сваха донечці у вуха такого лила, що де мені було чекати від людини яка тобі в обличчя посміхалась такого?

— Мамо нам треба квартира, не вік же на оренді жити, – каже мені син ні з тих, ні з сих.

Говорить таким тоном, ніби у мене де й морозилці для нього трикімнатна лежить і мама візьме і дістане дитині цяцю.

— Нічого, синку, – кажу спокійно, бо ще не відаю звідки то вітер дме, – Молоді ще, заробите. Поки діток немає, то не така й потреба нагальна. Поживіть у своє задоволення, бо то є золота пора ваша, дитино.

— Ірині батьки останні п’ять років складали гроші на житло доньці. – знову тим же голосом, що аж металом бринів.

— Ну так вони ж у Португалію, наскільки мені відомо, тому і поїхали, що свого житла не мали і для дітей хотіли настарати, хіба ні?

— А ви нам із братом що настарали, мамо?

— Не сміши, синку, – кажу все ще миролюбиво, – Ти ж бачив, як живемо. Тато у ту фуру все що має вкладає, поки дім зробили, поки вас виростили. Всього і є за душею, що борг за твоє весілля.

Пішов тоді мій син а я вже й спати не могла, бо не треба бути професором, аби зрозуміти, що на твою дитину почали впливати і вплив той чорний.

Місяць минув, як приїхав мій старший із тією Іриною, бо мали до мене розмову серйозну. Сіли так чинно, молоді, зелені, а обличчя серйозні до смішного:

— Мама, як ти знаєш, нам треба квартира, – син мені каже, – Батьки Ірини згодні допомогти, але саме допомогти, а не купувати ту квартиру нам повністю. Кредит, навіть із першим внеском нам не дадуть поки. То от, ми порадились і Галиною Петрівною, -то сваха моя, – і дійшли згоди, що ти можеш поїхати у Португалію і вже за два роки ми те житло придбаємо.

От так! Без мене мені вже й роботу знайшли у тій Португалії, як потім виявилось, уже й підрахували зарплату, витрати і скільки буду грошей даватиі коли вони зможуть ту квартиру таки придбати.

Син говорить, а в мене бажання підійти і за плече потрусити, аби розбудити і оте, що йому та Ірині з мамою навіяли, зтрусити зі своєї дитини.

Але слухала серйозно так і ніби аж вдумливо, аби бачив, що поважаю “його” рішення і думку.

— А брата твого школяра, куди? – запитую у нього. – Тато на роботі вічно, ти ж знаєш. А за ним нині слідкувати треба, ти ж знаєш?

Той поморщився, ніби я сказала щось геть не розумне.

— З будь-якої ситуації можна знайти вихід, – каже вперто, – То лиш на два, три роки, мамо, щось вигадаємо.

Пробули вони у мене три дні і три дні ходили і косились у мій бік, все чекали коли і що я їм скажу. А вже як їхати повинні були, то Ірина мені каже:

— Нас із сестрою тато із мамою залишили на бабусю і поїхали. Я й вивчилась і живу нині не знаючи нужди. Вони про себе не думають, все для нас, нічого не шкодують. Так що не треба виправдань шукати, головне – охота.

Я й тут мусила губи стиснути, аби тій красуні не наговорити зайвого, бо мусила діяти тихо і не псувати стосунків, адже ж вона тепер жінка мого сина.

Чоловіку розповідаю, а той посміявся, назвав мене заробітчанкою і сказав, аби уваги не звертала.

— Нам ніхто нічого не давав, захотіли – самі заробили. Чим швидше син те зрозуміє, тим легше буде йому жити.

І правий мій Петро, чи не вперше в житті правий, а все мені від його слів спокою не додалось. Ніби й їхати нікуди мені не потрібно, бо маємо все для життя ще й сину допомагаємо, та й тут життя своє у мене, робота, син менший.

А потім як задумаюсь, що то нас чекає з такими сватами і такою невістко, то на душі і гірко і тоскно. а син уже втретє запитує, чи я документи почала собі робити, бо ж Іринка вже й квартиру собі підібрала і порахувала, що мені три роки і два місяці усього попрацювати, це якщо я не буду брати відпустку, бо з ними довше.

Головна картинка ілюстративна.